РОЗДІЛ 6. Зникнення.

Того ж вечора малесеньке Славне загуло, немов вулик, що тріщав по дощечках від надто великої кількості цікавих бджіл. Коли почалася злива, а служниця з панночкою так і не повернулися, Богдан Ігоревич захвилювався. Місця знайти не міг – єдина донечка зникла. Єдина радість. Не зателефонувала, не попередила. Як подалися кудись зранку, так і слід дощем змило.

Ходив, причитав, руки заломлював, нервував, аж Ярину тіпало біля нього. Батько!

– Треба їхати шукати, – остаточно постановив нарешті. – Нема чекати, не дочекаємося. Сяду в машину, усі закутки обчищу, куди б їх лише занести могло, село вздовж і впоперек переїду, у найменшу шпаринку залізу.

І Леся кудись пощезла, як на те. Ну змилуйся ж, Господи!

– Добре, – коротко.

Шкіряну куртку схопив, ключі. Надвір вискочив, за дощем світу не видно. Стіною стоїть, руку простягни – вже пальців не побачиш.

– Степане, – гучніше грому.

На крик пана прибіг Степан Бандура, що тішився в кріслі-качалці на літній кухні. Секундою змок до нитки.

– Іванка не повернулася, їдемо шукати, – випалив, закриваючи двері.

– Я з вами, – чорнява Ярина різала словами.

Пан Бойко звів грізно брови до перенісся – бійся, наймичко!

– Я з вами, пане! – не питала. Ставила до відома.

Глянув на неї дивно, так, ніби вперше в житті. Нащо воно тобі, жінко? Це чужі клопоти. Дома сиди!

Еге! Не дочекаєтесь!

– Іванка і мені, немов дитина рідна, – невеличка гуцулочка в складних ситуаціях ніколи не відступала. – Всі шукатимемо. Я вдома не висиджу.

У машину залізла, дверима грюкнула. І що ти їй скажеш?

За якісь пів години обганяли мале Славне від початку до кінця. Вулиці порожні, люди, наче вимерли. Довгоочікуваний дощ прогнав усіх, порозпихав по домівках, залишивши на чергуванні лише маленьку продавщицю Ліну, котра тихенько потягувала цигарковий дим біля накритої пивної палатки з «Чернігівським».

– Ти пані Іванки не бачила? – крикнула через вікно автівки жінка.

– Бачила.

Ярина оніміла. Мо, знайшли врешті кохану дівчинку. Мо, і в магазині сховала їх добра Лінка, щоб не вимокли.

– Де?

– Ще вдень. Відразу після служби. З Олькою пиво пили.

Бойко глибоко вдихнув. Дочекався, Боже збав! Щоб його дитина пила задрипане сільське пиво. Видихнув голосно. З підлокітника пачку «Капітан Блек» дістав, запалив прямо в машині. Вибачайте вже, витримати не можна.

– Куди пішли не бачила? – тітка своє знає, вона тривогу не нікотином глушить, а молитвою.

– Униз по дорозі, а далі,..– Лінка тягнула, клята цікавість розривала. Хай-но хоч одним оком пана розгледіти, бо пані з панянкою бачила вже. Але ж за сутінками, дощем і тонованими вікнами джипа, нічого не було видко.

– Не знаю, тітко, у мене людей. Не до цікавості.

Кинула гордовито. Де ж ви бачили, аби сільська продавчиня не вирізнялася гордовитістю? Еліта нації!

І нема більше в кого спитати. Пошуки заходили в тупий кут.

– Куди б вона лише?.. – бідкався пан Бойко.

– Давайте до Ольки Знайди на хутір, – дядько Степан знав, як дати раду в скруті.

Густа пелена потроху розсіювалась, небо з темно-синього перетворилося на сіре та важкі переживання ледь-ледь відступали. Мобільний Іванки вмер, тому найменшої надії додзвонитися не було.

Убогий хутір за селом, де примостилось кілька старих забитих хат, теж не виказував проявів життя. Люди чи то поснули, чи просто тулилися один до одного без світла.

Дядько Степан вискочив з машини й чимдуж побіг до зовсім убогої хатки. Стукав, стукав – ні звуку натомість.

– Може, до Василя? – не здавався дядько.

Хай так. Назад через пів села на іншу сторону. Хвилина часу. Геть біля дядькового будинку стали.

– Ідіть ви, – Ярина не хотіла бачити Василевої дружини-гадюки, – сусід же.

Дядько нехотя поплентав. Тихенько у вікно постукав, може не почує. Проте через кілька хвилин з хати вийшла брава висока молодиця.

– Чого вам в лиху пору?

– І тобі добрий вечір, Оксаночко, – дядько через зуби. – Ольга не забігла?

– Якого дідька?

– Не знаю, – лише головою похитав.

– Як не знаєте по що йдете, то краще лагодіться спати. Знову напилися? – гаркнула. – І не соромно вам людей добрих від роботи відривати, нелюде?

Двері перед самим носом зачинила. Оце тобі сусідка! У шибки позаглядав, як сірко. Не видно Ольки. Та й Василя не видно. Ох, будь вони неладні! Таке вже поріддя удалося!

З однієї сторони забіг, з іншої – нема. На залізний тинок, котрим Василь обгородив новий виноград, помаленьку заліз. Ледь носом до шибки на другому поверсі дістав. І очманів! Зирк, аж на ліжку, де у Знайд спальня нова красувалася, лежить хтось. Придивився – пані Леся. Хай йому грець! І справді пані Леся. Замовк, очима кліпа стоїть. І що робити? Сказати панові чи… Може, по своїх справах до відьми подалася? Як дізнається потім, що це садівник доніс Богдану Ігоревичу за неї, не дасть життя. І роботи більше не дасть. Ніколи.