РОЗДІЛ 5. Дивовижна Трійця.

–  Ох і планів у мене на тебе, Іваночко! – загорлала Олька, легкою пташкою скочивши до панської хати. – Чуєш, планів, – обійняла панянку, – а ти навіть не одягнена. Хіба ж таку кобіту до церкви пустять? – мовила, змірявши дівча з голови до ніг.

– Так значить підемо?

Іванці було зовсім не по собі. Давно вона до церкви не заходила. Колись набожна, у підлітковому віці запустила й церкву, і віру. Шкода… У душі, правда, вірила, і молилася щовечора, але крута відверта компанія, яка пазурами затягнула юну Іванцю, не допускала навіть думки про церкву.

– Я давно не була в церкві, – сумно здихнуло дівча. – А в сільській – то й узагалі ніколи. Правда, Олю, кажуть, що в сільських церквах різні темні справи відбуваються?

– Зараз у вас в Києві у Верховній Раді набагато більше темних справ коїться, аніж у якій би то не було сільській церкві, – відповіла саркастично Олька. – Ну, давай, давай, збирайся! – підганяла панянку.

– Знаєш, я не буду збиратися, – надула губи, ніби мале дитя. – Піду так. Кому я треба? Аби дивилися? Хустинку в рюкзак кину, а більше…

– Ну, – витріщила очі служка, – тебе не зрозуміють.

– Хай не розуміють, – цигарку витягнула, у долонях покрутила. – Пішли вже. Курити хочу – вуха пухнуть.

Зібралися, Олька лепеху в руки – і вперед. Батькові ні слова. Нічого, не дарма ж він для коханого янголятка про прислугу потурбувався. У неї вказівка. Про все, не дай Боже, погане відразу пану Бойку безпосередньо докладати. Одним вистрілом двох зайців: і дитині розвага, і він нерви зайві витрачати не буде. Гарно придумав – депутат!

Ішли до центру села мовчки: Іванця палила і все про щось думала, а Олька не знала, чи варто тривожити надто значимі панські думки. Коли дійшли до головної сільської розвилки, де дорога ділилася на різні шляхи: до церкви, до іншої сторони села, до міста й ще Бог зна куди – дівчина врешті заговорило:

– Не можу, – прохрипіла Іванця, – не несуть до церкви ноги. Не підемо, Олю! Може, завтра чи через тиждень, а сьогодні…

– Ти що, Іванцю?! – у Ольки аж волосся на руках дибки стало. – Таке свято, а ми не підемо! Нехай ще ти – міська, чужа, не привчена, а я… Мене ж засміють, піднімуть на глум, пальцями тицятимуть.

Атмосфера свята й справді витала у повітрі: сонечко посміхалося, пташечки виспівували, люди, гарно вбрані в національні шати, з клечанням, квітками й травами поспішали до центрального собору села. От уже й уміють святкувати – усі, як один. А Іванка…

– Не піду! Олю, не піду!

Другу цигарку з рюкзака маленького витягнула. Аж дивитися страшно. Худенька, маленька лялечка з довгим русявим волоссям і блакитними очима – на картинку можна. І тут – цигарка за цигаркою! Так, бачте, легше. Так простіше.

– Та скільки б ви, пані, курили? – ледь не вперше розсердилася Олька. – Чи іншої радості в житті нема? Он до Бога помоліться, у поле підіть, квіток нарвіть, розслабтеся. Вас же для цього привезли сюди, до нас, аби насолодитися первозданною природою, забутися, а ви… – брови широкі звела, ніби й справді грізна вчителька. – Викиньте гидоту. Хоч на місяць один викиньте. Потім, що хочте, те й робіть!

Іванця завмерла.

– Ти мене не розумієш! І не зрозумієш, певно, бо… Які у вас турботи? Які проблеми? Живете, як на курорті. Все еко, гарно, без зайвих заморочок!

Служка важко посміхнулася:

– Ти це зараз насправді? – сумне, стомлене недоспаними ночима обличчя зморщила. – Глянь на мене, Іванко. Глянь на наше обідране село, наповнене злиднями й думками, де знайти їжу на завтрашній день, і скажи: ти це насправді?

Розмова зайшла не в те русло. Настільки добре починалося, такими планами марило й мріяло і розчинилося ні на чому. Нате вам, селюки, задрипані! Нате! Плюють, ноги витирають, не вважають ні за що! І які у вас проблеми? Свиней нагодувати та корову на пасовисько вигнати? Сміх!

У місті ж, послухайте: і сум, і депресія, і не знаєш, куди себе подіти, й голова обертом!

Дві молоді дівчини, котрі знайшли тонку спорідненість душевну ледь не на іншому краю світу, стояли мовчки, переступаючи з ноги на ногу, і не знали, чи є взагалі сенс продовжувати спілкування. Бо Олька хоч і наймичка, проте вміла ображатися, дай Боже! Як зачеплять за живе – повік не вибачить!

– Можеш… сама іти, коли хочеш, – урешті порушила важку задушливу тишу панянка. – Я погуляю.

– Куди ж ви підете?

– Не знаю. Піду, куди хочеться. Мене ж тут ніхто не вкраде, – у душу винним кошеням крадеться, очицями блискучими зазирає, розуміє – провинилася. – А службу відстоїш – набереш. Телефон маєш?

– Здається.

Рукою до кишені невеличкої, що сховалася в грубих складках спідниці, полізла, Нокію 3310 витягла. Є!

Іванка очам не повірила. Що то? Невже примара?

– Олю, жартуєш? Він робочий? – рота роззявила.

– Піду я вже, – похитала головою служка. – Набиратиму – слухавку підіймайте, а то пан Бойко з мене шкуру здере.

Ех, і як лише порозумітися двом різним людям із двох різних світів? Про що думки в них? Зійшлися ж! Не дарма Іванка – панянкою, а Олька – наймичкою десь високо на небесах по ролям Вищими Силами були розставлені.