РОЗДІЛ 4. Богдан.

Народився Богдан Ігоревич Бойко в майже звичайній родині. Батько був невеличким столичним клерком в Москві, далі став помічником впливового члена ЦК КПРС. Ріс маленький Бойко щасливим хлопчиком, красунчиком, одягненим по останній моді. Мама завжди цяцькувала коханого синочка як могла. У магазині немає – в ательє одяг шили. Коли купували, то найкраще. Грошей не шкодували. Батько іграшки з-за кордону привозив такі, що ні в кого не було.

Виріс Бойко спокійним і врівноваженим. Ще в школі навчився відповідати за себе і свої вчинки. Через це юного Бодьку Бойка почали поважати і однолітки, і старші, і місцева крута тусовка гоп-стопників.

Поступив до Університету Шевченка на заздрість багатьом і, здавалося, горя не знав. Та й від чого те горе візьметься? Грошей вистачає, тато квартиру непогану на Лук’янівці подарував, мама ремонт спроектувала: треба ж багатій пані чимось займатися, коли роботи офіційної цуралася. Коли вперше від батьків переїхав туди, щасливим був – не те слово! Радів, на крилах літав, матусині світлини, що ледь не на кожній стіні красувалися, цілував. Як без мами? Мама – центр Всесвіту, мама – ідеал, мама з раннього дитинства прищепила Богданові безмежну любов до примарного ідолу жіночої краси.

Ось та краса й стала рушійною у всьому житті депутата.

Пишноволосу пишногруду богиню Наріне Богдан зустрів на звичайній зупинці маршрутки. Закохався відразу і по вуха. Чорнява кароока дівчина, здавалося, нічим не відрізнялася від подібних файних дівчат, проте було в ній щось особливе… Торкнулося ніжної Богданової душі і закрутило, закрутило шалено!!!

Стосунки Бойка і Наріне здавалися більш ніж звичайними. Навіть гірше. Крутила дівка закоханим хлопцем, як сама хотіла, а він надіявся на створення сім’ї, кар’єрний ріст, сумісне життя, діток чекав. Стрічаються ж такі наївні…

Наріне Хлистова, молода краля заможного циганського роду, знайшла в обличчі Бойка все-все, що їй хотілося в той період життя. Окрім свободи. А хіба може вільна кров бути скутою путами сім’ї та кохання? Нащо воно їй взагалі, якщо контролюється кожен крок?

Коли Богдан вперше заговорив про знайомство з батьками, Наріне злякалася й відмовилася навідріз. Відмовилася, влаштувала істерику, кричала, волосся рвала й ледь головою об стіну не билася, а потім, не зважаючи на всі вмовляння та благання закоханого хлопця, розвернулася й пішла. Просто зникла, а він залишився сам самісінький, без друзів і товаришів. Один, без майбутнього. Один… парубок тоді думав, що помре. Навіть описувати не хочу, скільки смути і сліз вилив у важкі дні, проклинав і зупинку, де зустрів Наріне, й порожнє існування, і її саму. Нічого не хотів. Цигарки, алкоголь, легкі наркотики – не рятувало! І якраз у той момент, коли вирішив, що непотрібне життя ось-ось скінчиться, дівчина знову з’явилася.

– Я вагітна, – прорізала мертву тишу Богданового Всесвіту.

Ох і зрадів тоді хлопець, думав: «Тепер пов’яжемо долі назавжди. Працюватиму, зароблятиму, на руках свою єдину носитиму, житиму ради неї і дитинки!» Але знову склалося не так. Вітряна Наріне вилила хлопцеві душу і знову зникла на пів року.

Коли наступного разу Бойко зустрів Наріне, то вже була не юна безтурботна красуня, в яку він божевільно закохався, а виснажена батьківською нелюбов’ю жінка з дитятком на руках.

– Тримай, – вручила згорток прямо під під’їздом. – Це твоє дитя.

Тицьнула малесеньке створіння чоловікові, обернулася й пішла.

Чоловікові від несподіваного дива аж в голові запаморочилося.

– Чекай! Чекай же! – наздогнав жінку через кілька метрів. Від незрозумілих почуттів вхопив її міцно за плече, до себе повернув. – Ти що, здуріла?

«Ні, – тільки головою повела. Сльози на очах замерехтіли. – Чого тобі іще треба?»

– Це тобі подарунок. Не захочеш – викинеш, – мовила холодним порожнім голосом.

У молодого Богдана від її слів мурашки заповзали під шкірою. Скільки  тієї радості? Скільки юності, безстрашшя? Усе клята дівка за хвилину витягнула, випила, душу висмоктала й добила наостанок.

– Наріне, – ошелешений хлопець зі всієї сили стис її плече, – ти під кайфом? П’яна? Чи… що ти верзеш? – голова його розривалася, серце калатало. – Це… моє… маля?... – ледь вимовив.

– Твоє, – вивернулася, але ні слова не сказала про біль.

– Тоді… виходь за мене.

Замовк. Хотів було обійняти, але дівка відсахнулася, як від удару блискавки.

– Цього ніколи не буде, – відрізала, – зрозумій, Богдане. Ти мені не потрібен. Ні ти, ні хто інший. Ні сім’я, ні дитина… Я не народжена бути матір’ю, – обличчя долонями затулила. – Я не…

Обернулася й побігла.

– Я просто хочу бути вільною, – почулося хворим відлунням. – Вільною від усіх…

Богдана вбили. Розстріляли з кількох рушниць на відстані витягнутої руки. І всі чомусь поцілили в серце. За якусь мить на голові сиве волосся з’явилося. І безмежна розгубленість по відношенню до майбутнього, яке лежало на Бойкових руках.

– Що мені з ним… робити? – на коліна впав. Головою до згорточка закутаного притулився. Небесна благодать!

Відтоді в житті молодого студента Університету Шевченка все змінилося. Як по-іншому? Глибоко всередині народилося безмежне неосяжне відчуття щирої любові. Отак Богдан став і батьком, і матір’ю, і другом, і захисником красивої світлої лялечки, що й справді була схожа на нього, як крапелька води – жодної риси матері не успадкувала.