РОЗДІЛ 3. Химерна ахінея.

А на ранок великого свята, коли люди чималою громадою збиралися біля колоритної сільської церкви – дерев’яної, старої-престарої, що від діда-прадіда тулилася в Славному, аби відстояти проповідь, шалена звістка покотилася по зібранню. І хто, як ви думаєте, став винуватцем гамірного переполоху? Баба Марія Крива, котра жила ген-ген на краю села, з іншого боку від панського будинку, на хуторі біля Ольки.

З самого раночку, тільки-но тепле літнє сонечко визирнуло на грішну землю, баба зчинила небачений досі переполох. Волала, як різана, навіть забувши про ковіньку, побігла до церкви аби оголосити при зібранні:

– Люди милостиві, яке в мене лихо поночі сталося! Боже, Боже, за що?

Чи я кому погане слово мовила, чи позаздрила на чужі статки?

Посеред церкви простяглася, руки до ікон, плаче розривається. Жіночки, які стояли найближче, схопили стару під руки, на лавку посадили. Тут і батюшка з’явився. Побачив перекошене обличчя баби Марії й злякався.

– Що у вас? – питає. – Невже помер хто?

Але хто в неї, коли сама самотою? Тоді навіщо репетувати? І собі на лавку біля баби примостився, дивиться на неї.

– Батюшко, – шепотіла, сльозами заливалася, – за що Господь Всемилостивий мене покарав? Чуєте, Батюшко, ви все знаєте. Скажіть за що. Я відмолювати буду.

Баба так розридалася, що аж конвульсії схопили тіло.

– Що у вас, пані Маріє? – перепитав батюшка. Та ввічливо так, аби не образити бува. І взагалі, зі святим отцем Славному пощастило неабияк. – Кажіть, кажіть.

– Батюшко, у мене… у мене вночі, – за серце схопилася, сльози градом, от-от помре баба.

– Матушко, «Валідолу» дайте, – спохопився священик. Якщо баба ноги відкине, то й служби не буде. Гірше того, міліція тиждень ошиватиметься, справу заведе. Папірці різні писатимуть, прискіпуватися будуть. Чи воно нам треба?

– Та кажіть уже, – Лорка Бандурівська не витримала від цікавості. Що у баби трапилося? Невже хата на голову впала? Єдине! Бо й не було в старої ні вкрасти чого, ні відняти, окрім кіз. Але кому ті кози чахлі треба?

Коли матушка принесла ліки і ледве влила їх у бабу, стара ще посиділа хвилю, здригаючись, а потім трохи заспокоїлася.

– Ой, людочки, - почала вже тихше, – якби ви знали, яке лихо перед Троїцею Святою сталося в мене. Якби знали! Нелюди лихі, антихристи, собаки злі подерли моїх кіз! Усіх! Жодної не лишили. Ні кози, ні цапа, ні козеняточок. Ай-я-я!

Руки заломлювала, плакала так, ніби присунули вороги і вщент зруйнували село. Проте, баб мала залізні аргументи: дітей нема, єдина племінниця навідує два рази рік, аби баба хату після смерті їй переписала. Жила собі сама та й жила, кози їй і за любов, і за відраду, вичеше їй, помиє, пасти пожене. Та й має забавку. І вже жити веселіше. А тут…

– Ну не плачте, пані Маріє, – батюшка й сам заспокоївся, почувши, що людські душі цілі. – То не кінець світу.

Баба сполотніла, витріщила очі на священика, наче він рідну дитину в неї віднімав. Голову підвела, глянула у вічі панотцю з таким докором, ніби це він їх повбивав клятих кіз.

– Для вас, може, і не кінець. Чуже лихо – не своє. А для мене кінець. Я в них всю душу вклала! – Крива Марія трохи захекалася. Громаду, котра біля неї зібралась, окинула. Багато. Пожаліють її. Може, й гроші зберуть на нових кізочок. – Уночі спала погано. Чула, вило щось біля двору. А потім кози мекати почали, як навіжені. Боялася з хати вийти. Сама живу: ані гвинтівки, ані мисливської рушниці старої нема. А вила мої проти них що?

– І що б то могло бути? – Тетяна Голка влізла. Без неї нікуди.

– Не відаю, Тетянко, але завивало так, ніби перевертень. Чи хто навмисно, не можу сказати.

– Щось ви, бабо, дурне верзете, – не повірила Тетяна. – Собаки чужі ганяють та виють. Вийшли б, прогнали – і не було цієї катавасії.

– Мовчи, Голко, – розсердилась стривожена баба. – Хіба я собаки від іншої мани відрізнити не можу?

Тетяна гаряча. Як зачеплять, то й битися полізе. Добре, храм Боже стишував жінчин запал. Сміливість відняло. Витріщилася на бабу, рота закрила – хай самі розбираються. Дуже треба!

– Тихше, тихше, не сваріться, – смиренна матушка Стефанія пальця до вуст приклала. – Кажіть, бабцю, що далі було?

– А потім кози розмекалися, немов скажені. Я злякалася. Але що стара баба зробить? У мене ж і мобільного телефону немає, а домашній відключили. Живу сама для себе, – стара Марія тягнула, ніби жуйку жувала коров’ячу, з пустого в порожнє, про одне й те сто разів, наче навмисно. – Не спала цілу ніч. А коли світати почало, випхалася з хати й ледь не вмерла: у сараї й посеред двору лежали мої понівечені мертві кози з відірваними головами, а козенятка то й геть частинами. Того нема, того… Неначе звір лютий, чи… позбиткувався хто над старою бабою.

Розревілася. Хустинку дістала тремтячими руками, очей не здатна витерти.

– Кому воно треба? – загомоніли довкола жінки.

– Не знаю кому, – добре висякавши носа, підсумувала Крива, – а різних збоченців у світі вистачає, маніяків порозводилось!

Громада на хвилину завмерла. Мешканці стояли й обмірковували минулу подію. Не чекали. Не думали. Таке село гарне, примірне: школа, садочок, музей, готель, два підприємці. Принишкли, як миші.