РОЗДІЛ 2. Славне.

Напередодні Святої Трійці Оксану Знайду роздирала нечисть. Крутилася вона в ній та верещала настільки голосно, що якби на подвір’ї був хтось іще, крім неї та хворої дитини, неодмінно запідозрили б щось неладне. Зранку кілька разів гарно вперезала Михася за незграбні дитячі вибрики. Але хіба того досить? Їй би посваритися, може, і виматюкатися файно. А з дитяти бідного що взяти?

– Ма-мо, ма-мо…

І годі на тому.

«Нехай би кума заскочила, – думала Оксана. – Коли її не чекають, біжить по двічі на день. Того їй дай і цього. А коли треба – не дочекаєшся! Кісточки непорядним людям обсмоктали б, щоб у тих вуха пашіли, попліткували, перехиливши скляночку».

Чи тупа, як двері, сусідка Лариска Бандура прискочила б. Її Оксана і побити не погребує – стерво-стервом. А тут вішайся! І малий під ногами, недолугий і бідний, мов камінь на шиї.

Уже й пиріжків напекла, і борщ зварила, і город підполола. У роботі час швидше тече. Далі посадила дитину на лавці, іграшку в руки – на, грайся! Сама ж кудись тікати надумала, коли це хвірточка скрип – і перед жінкою виріс широкоплечий молодик років тридцяти. Чорнявий, не те щоб гарний, проте… Хіба бувають негарні чоловіки? У руках зілля жмуток.

– Куди зібралася? – до жінки.

– Не твоє діло, – грубо.

– Моє! – чоловіка аж оскома з гніву перекосила. – Дитину на кого лишила?

Оксану за тонке зап’ястя схопив.

– Пусти! Він уже не маленький аби сиднем обабіч сидіти. У мене справи термінові.

Руку висмикнула, в очі ненависний погляд кинула, іскрами обпаливши. Василеві нівроку, звик за чимале сімейне життя. Вишкірився їй натомість так само ненависно. Посеред стежки став, кремезним тілом хвіртку загородив – спробуй пройти!

Оксану на те ледь не розірвало.

– Чого ти, Василю, добиваєшся? Мало крові з мене висмоктав? То хочеш і взагалі в чотирьох стінах заперти та з розуму звести? Давай-давай, гляди скоро здурію!

Випалила на одному подиху, у груди його вдарила та як розреветься, ніби дитя мале. Ледь в істерику не впала, бідна.

– Жінко, заспокойся, – уже ніжніше мовив той. – Не знаєш, як перед святом мізки виїсти? Візьми краще клечання та на подвір’ї розклади.

Аж озвіріла на останньому слові. Великий зелений оберемок клечального зілля в чоловіка вирвала, під ноги – і ну топтати спересердя. Наче збожеволіла, наче вселилося щось. Мокрі очі підвела, чужі люди під хвірткою. Ой лишенько, краще б вони під землю провалилися! Чи в який інший день приїхали помочі шукати.

– Чого повитріщалися? – вигукнула через високі ворота. – Не бачили такого? Не бачили? То побачите!

Василь отетерів. Ще ні разу за подружнє життя не викидала Оксана подібних вибриків, та ще й при людях! Сором! Одним сильним рухом відіпхнув оскаженілу жінку. Хотів підійняти клечання від гріха подалі.

– Давай, піднімай, – зашипіла, – квітчай! Роби, що хочеш! Я його в руки не візьму!

Зупинився. За непристойно глибоке декольте сукні схопив, до хатньої стіни притис – ось-ось в обличчя заїде. Добре, що паркан високий з метало профілю поставили – не видно нічого, коли не придивлятися. Бач, як врятував вицяцькуваний товариш! Не дай Боже люди побачать, з голови до ніг плітками обплетуть.

– Тварюка ти, а не жінка, – видихнув, руку опустив.

– На себе подивися, – огризнулася, під ноги плюнула. – Ненавиджу. Чуєш? Ненавиджу тебе, і людей твоїх бісових, і виродка малого, і весь ваш рід! Проклинаю! Чуєш?

– Побійся Бога, жінко! – відсахнувся.

– Нема мені чого боятися. Тебе боюся одного, – в очі зле глянула, – аби руки не розпускав. А то бач які довгі! Дивись – повідсихають.

Випалила навмисне голосно аби люди, котрі чекали на Свого Спасителя добре почули хто є хто.

– Нащо ти так, Оксано? – Василь стих, зігнувся підсвідомо  під тягарем жінчиних блазнювань. – Ніби коли-небудь я тебе чіпав.

Обірвав. У пам’яті відтворився лише один єдиний раз, коли п’яна дружина довела все ж до білого коліна. Один єдиний! Натомість кілька років ним потикає. Стерво кляте! І нащо спільне життя?  Тягнути ненависну лямку, доживаючи. Молоді люди, й тридцяти немає, а давно себе похоронили: Василь зі своєї сторони, а Оксана – зі своєї.

– Дідько з тобою!

Розвернулася, до хвіртки попрямувала. Чоловік більше не зупиняв.

– Михайла нагодувала. Хай сидить, бавиться! – кинула наостанок. – Тобі ж до дитини – зась! Тобі люди головне.

Вискочила, дверима спересердя грюкнула, та так сильно, що хвіртка полетіла назад і розчинилася. Оксанка обернулася, глянула на доволі немолоду сім’ю, котра чекала під тином на лавці. Дівчинку років Михасевих помітила.

– Ідіть, ідіть, не бійтеся, – кинула до них зверхньо.

– Пан мольфар вдома? – запитала жіночка, охайно, але надто вже бідно одягнена.

– Вдома, – Оксанка зупинилася. Придивилася до тієї.

«Знову голота!» – промайнуло в думці. – «Скільки можна на вас збиткуватися? Впоперек горла!»