РОЗДІЛ 1. Гості зі столиці.

Був теплий, мов парне молоко, червневий вечір. Він народився десь у середини 2015 року. Коли сонце на радість людям покотилося до заходу, а від переспіву трембіт лишилося тільки сумне відлуння, там, за крайньою межею квітучого й різнобарвного Славного, з’явилося відображення великої дорогої автівки. Їхала повільно, ніби навмисне даючи можливість цікавим жителям роздивитися себе з усіх сторін. З напіввідчиненого вікна красива пані дивиться, сміється: «Ну чи не Божа благодать?!»

Центр села минула – і гайда до крайньої межі, майже в соснову посадку. Диво та й годі! Кому та посадка повік здалася? Може, кому і здалася, бо на галявині намалювався двоповерховий дерев’яний будиночок – гарний до безтями! Новий, з фасадними вікнами. Мурованою огорожею від нав’язливих поглядів схований. Щоб ніхто не дістався! За будиночком два гаражі, альтанка, криниця із надуманим журавлем, вишиті портьєри з вікон виглядають – справжня українська ідилія. Квіток повен двір. Доріжки бруківкою викладені – видно, що до приїзду господарів маєток зробили майже ідеальним.

Позашляховик припаркувався біля воріт. Не заїжджали відразу. Хто їх зна? Коли не сподобається, оглянуть, розвернуться та й чкурнуть собі назад. Столична еліта примхлива. Їм до сільської голоти та до природної автентичності ні жалю, ні проникнення душевного… Двері автівки відчинилася, і тонка, як вербова гілка, жінка невагомою ходою ступила на землю. Сукенка нова, з останньої колекції Літковської, ледь колінця прикрила, тріпотить-шепоче: «Куди потрапили?»

З протилежного боку виліз підтягнутий і добровидний чоловік. Глянув на маєток, посміхнувся. «Моє! – загорілося яскравими вогниками в очах народного обранця Богдана Ігоревича Бойка. – Наш сімейний куточок».

– Глянь лише! Як у моєї бабусі в селі! – заплескала в долоні красива пані. Роззирнулася довкола й завмерла: чиста природа, зелена та квітуча, без диму клубками, машинних газів і купи бруду обабіч дороги. Точно готувалися!

Кілька кроків ступила, велика кована хвіртка розчинилася, із неї вийшло три культові, на перший погляд пересічної міщанки, особистості: гарна чорнява дівчина, із заплетеними до пояса косами в українському костюмі, з короваєм у руках; невисочка пишна жіночка, підперезана широким вишитим паском і пов’язаною хустиною (на літню спеку); і такий же невисокий сивий чолов’яга, збитий, мов дуб. Усі прибрані, файні, по-українськи привітні, аж зуби білі на сонці сяють.

Панянка теж засвітилася.

– Це до нас, Богданчику! – кинулася до чоловіка. – Чекали. От молодці! Давно я подібного не пам’ятаю. Пішли, пішли…

Чоловіка за руку схопила, потягнула. Аж… зупинилася.

– Ти що, Іванцю, з глузду з’їхала? – мовила сердито. – Може, у машині жити залишишся?

Задні двері чорної громіздкої автівки відчинилися.

– Може, й залишусь. Усе ж краще, аніж у забутому Богом селі, – відповіла молода красива дівчина, тонка та надто вже мініатюрна. З невеликим бажанням ступила на мальовничу землю малесенького села Славного, котре примостилося на крайній межі Закарпатської області.

– Що мені тут робити? – кинула батькам у докір. – Усі нормальні люди за кордоном відпочивають, а ви… притягнули… – не могла дібрати слів дівчина, – і хочете, аби я від щастя до неба…

Не договорила, очі догори здійняла – злякалася. Де ж вони? Що це за місце таке, у якому хмари геть над головою.

– Можеш просто, не до неба… – мотнула рукою на доньку пані Леся. – Ми ж для тебе, дурненька! Усе для твого здоров’я!

Повернулася, чоловіка під руку – скільки люди чекати будуть? Хех! Скільки треба, стільки й чекатимуть. Вони селяни не горді. Місцеві за кожною копійкою трусяться.

– Дорогих гостей з хлібом-сіллю зустрічаємо, у ноги кланяємося та до господи запрошуємо! – щиро посміхнулася молода гуцулочка, вклонилася до пояса, запашний коровай крислатому чоловікові в руки. Поцілуйте, майте совість!

Той, хоч совістю не багатий був зовсім, взяв до рук хлібину, поцілував палко. Потім так само палко поцілував і дівчину зі старшою жінкою, потис руку дядькові та повноцінним паном попрямував у двір. Леся теж не забарилася. Чого ж? Усе своє. Потом і кров’ю побудоване. Значить, треба іти до ладу доводити. Порядки нові встановлювати, бо там, далеко від Києва, не те, що порядків, ніхто й правил, певно, ніяких не знав, як його та що, аби гарно було.

– Іваночко! – прикрикнула із напіввідчиненої хвіртки. – Іди вже!

Нуль реакції.

– Годі, Лесю! – мовив Богдан Ігоревич зверхньо. – Ти що, перший день її знаєш? Не хоче, хай під машиною сидить. Колись та прийде.

– А якщо... – обірвала, спіймавши на собі Бойків погляд. Повернулася. Слідом за чоловіком подалася.

А зовсім юна дівчина так і стояла біля чорного «Land Cruiser», апатично роздивляючись по обидва боки дороги. Може, що дивне наглядить? Неймовірне? Яке там? Їй і справи жодної до всього навкруг не було: батьки схопили, зв’язали залізними переконаннями, спакували речі, вкинули в машину – і тут уже хоч пручайся, хоч не пручайся – одна дорога, Іванцю, – в полонину.

– Дурепа, – мовила про себе. – Рік прогуляла, а на права так і не здала. Тепер маю! Ухопила б машину й подалася геть…

За ключі не думала. Розумні думки завжди приходять опісля. А батько б тих ключів повік не дав.

– І нехай, – підсумувала врешті, – нехай ідуть, хай радіють! Мені воно не треба. Лише до траси дістатися, а там…

Скільки? Сімсот-вісімсот кілометрів до Києва? Яка різниця! Хоч би десь вказівник побачити – пішки пішла б. У неї там все!

Розвернулася. Зручне взуття з рюкзака дістала, перезулася – і поминайте, як звали. До центру Славного добрела, стомилася. Далеко ж, собако! Чи дійде? Поглядом осторонь кинула – гидко на душі стало. Забите село, пропаще. Бо хто в наш час серед білого дня у вишиванках ходить? Хіба зовсім патріоти.

– Добрий день, дочко! – окликнула незнайому дівчину стара баба, котра сиділа біля якоїсь із маленьких білених хат.