Темна хмара магії.

Небо над Карпатами змінилося за лічені години.

Ще зранку воно було чистим — синім, як очі дитини, що вперше бачить гори. Але тепер над вершинами збиралися важкі, темно-сірі хмари. Вони рухалися не за вітром, ніби мали власну волю.

Назар стояв на схилі і відчував, як земля під ногами почала гудіти. Повітря стало густим, вологим, мов перед грозою, але це була не звичайна буря. Це — щось живе, свідоме, сповнене злості.

Він знав, що це робота чорного мольфара.

Той, кого він нещодавно відкинув, тепер вирішив показати свою силу.

Із хмар здійнявся дивний туман, схожий на чорний дим. Він спускався на села, закручувався над дахами, стискав дерева, гнув їх до землі. Потім почався дощ — холодний, густий, із запахом заліза. Разом із дощем летів сніг, потім град, потім вітер, що рвав усе на своєму шляху.

Люди вибігали на вулиці, хрестилися, кидалися до хат, закривали вікна дошками. Вода йшла ріками по дорогах, зносила все, що траплялося.
Коріння дерев вилазило із землі, і навіть каміння, здавалося, стогнало.

У селі під горою жінки голосили — наче за померлими.

— Це кара, — шепотіли старі. — Це за гріхи наші.

— Це не кара, — сказав один із чоловіків, стискаючи оберегу в руці.

— Це темний мольфар прокляв нас.

І тоді вдалині побачили Назарa.

Він ішов повільно, крізь бурю, обличчя мокре від дощу, волосся липло до чола. Його плащ тріпотів, наче крила крука. Вітер обтікав його, не торкаючись.

Еля стояла біля зруйнованої хатини, і коли побачила його — серце забилося швидше.

— Назаре! — крикнула, але вітер ковтнув її голос.

Він підійшов ближче. Дощ бив по землі, як тисячі дрібних молотків.

— Це він, — сказав Назар тихо. — Він хоче, щоб я злякався. Щоб я відповів силою на силу.

— І що ти зробиш? — закричала вона крізь грім.

Назар заплющив очі. Його руки повільно піднялися до неба.
— Я не боротимуся. Я прошу гори очистити себе.

І тоді, серед шаленого буревію, він прошепотів стародавні слова, які знав ще від свого діда. Це була не молитва і не заклинання — це був поклик до рівноваги.

Дощ раптово змінив звук. Він більше не рвав землю — а лився, як чиста ріка. Сніг розтанув. Град припинився. Лише вітер ще кілька хвилин лютував, а потім стих, залишивши по собі важке, вологе мовчання.

Люди виходили з хат. Дехто плакав, дехто стояв на колінах.

Еля підійшла до Назарa.

— Ти це зробив?

Він похитав головою.

— Ні. Це Карпати себе врятували. Я лише нагадав їм, що ми ще слухаємо.

Десь далеко, за кількома гірськими хребтами, чорний мольфар стояв у тіні й усміхався.

— Ти думаєш, ти мене переміг, Назаре? — прошепотів він.

 — Ти лише дав мені зрозуміти, кого потрібно зламати.

І хмара знову ворухнулася десь на обрії, як попередження.

Туман спускався на ліс, стираючи межу між реальністю й видінням. Повітря було густе, прохолодне, сповнене запахом моху, сирості й чогось давнього — забутого. Назар ішов поруч із Елею. Обоє мовчали, бо відчували: десь попереду — місце, яке живе своїм диханням. Капище темного мольфара.

— Якщо ми зупинимо його, — сказав Назар тихо, — рівновага повернеться. Але дорога до цього не пряма. Він буде нас випробовувати.

Коли вони підійшли ближче, ліс став дивно спокійним. Навіть птахи стихли. І тоді — музика. Наче хтось грав на старій сопілці десь серед дерев. Мелодія була така ніжна, що серце болісно стиснулося.

З туману повільно вийшли постаті — жіночі силуети, тонкі, як тіні, з волоссям, схожим на хвилі світла. Мавки. Їхні очі сяяли блакиттю, а усмішки були теплі, земні, привабливі. Вони почали співати, і з кожним словом повітря ставало важчим, солодшим.

Перед очима Елі почали виникати образи — вона й Назар разом. Дім, сад, дитячий сміх. Вони щасливі, без болю, без боротьби, без страху. Назар торкається її волосся, дивиться в очі, а вона відчуває, як душа розчиняється в цьому спокої.

— Так може бути завжди, — шепочуть мавки.

— Все, що потрібно — залишитись. Не руйнуй. Любов не потребує жертв.

Еля відчула, як її пальці тремтять. На мить їй здалося, що це й є правда. Що боротьба — то лише біль, який не приносить нічого, окрім втрат.

Та поруч стояв Назар. І він теж бачив своє видіння — ту ж Елю, тільки спокійнішу, лагіднішу. Вона сміється, кладе йому руку на груди. І він, не розуміючи чому, теж зробив крок до неї.

Мавки посилили спів. Їхні голоси перепліталися, і вже неможливо було відрізнити, де звук, а де думка.

— Залиште це, — лунало звідусіль. — Любов — це рай. Світ не змінити. Навіщо чинити опір?

Еля зупинилася за крок від нього. Вона бачила його очі — теплі, живі, справжні. І саме тому сказала: