Мольфа

Долина Блументаль

В одному місті жили дивні істоти. Вони страшенно не любили ходити на роботу, але щоранку, бурмочучи й позіхаючи, таки вирушали туди.

Щоб ходити на роботу, вони багато років училися, збираючи в голові розумні думки, наче в велику скарбничку. Але біда — чим більше добра насипали в ту скарбничку, тим нуднішими самі ставали. Звали цих істот «дорослі».

Інколи вони були такими похмурими, що їхні діти хотіли ту скарбничку добряче струснути, щоб нудні думки вилетіли з темної голови, і дорослі нарешті стали б грайливішими. Дорослим таке струшування не подобалося — вони називали це «вимиванням мозку».

«Як я тебе люблю!» — кричали вони. І коли ця любов переповнювала чашу терпіння, батьки відвозили своїх дітей у чарівну долину й залишали їх там на все літо, щоб ті гралися й жили, як хочеться. Але головне — щоб не виросли такими ж нудними, як їхні предки.

Долина була оточена квітучими пагорбами, під якими маленький струмок біг між камінням, деревами, крихітними будиночками й куренями, збудованими дітьми, і впадав у велике озеро. Що ще треба для щастя? Це була нескінченна гра — від ранку до пізньої ночі.

Але в одну мить увесь світ потемнів і захитався. Небо заревло, стало чорним від диму, а розпечені клуби вогню прокотилися долиною, пожираючи все на своєму шляху. І попіл випаленої землі захрустів під копитами страшних чудовиськ.

Їхня груба шкіра була вкрита бородавками й рідкою щетиною, а на запухлому рилі лютим вогнем блищали маленькі свинячі оченята. Тіло кнуропузів (так у народі прозвали цих чудовиськ) місцями прикривало лахміття просмаленого брезенту й гуми, з якої в різні боки стирчали цвяхи й шматки колючого дроту. Ходили вони на двох копитах і являли собою щось середнє між людиною й свинею, але були безнадійно огиднішими й перших, і других — і зовні, і всередині.

Розтрощуючи все на шляху величезними дубинами, кнуропузи жадібно згрібали в мішки залишки того, що не встигло згоріти в полум'ї. Але найстрашніше — вони хапали дітей, зв'язували їх брудною мотузкою й кидали у великі залізні вози, щоб відвезти з собою.

Полум'я, крики й страх охопили долину. Все було спалене й зруйноване. Вціліло лише одне дерево, що виросло на маленькому острівці посеред струмка. На його вершині, міцно притулившись до гілки й боячись дихати, сиділа маленька дівчинка. Міцно заплющивши очі, вона летіла в думках геть від цього вогняного жаху, падала в непроглядну безодню, за виворіт цього світу, далеко-далеко, де не долинали ні крики, ні плач, і де вже не було нікого, крім неї. І там, у порожнечі, вона сховалася від усього, закуталася в теплу білу тишу. А коли розплющила очі, все вже минуло. Залишився лише сивий попіл і чорні скелети дерев на потрісканій землі.

Не стало колишнього світу, і не стало колишньої дівчинки. Наче та рятівна тиша, що сховала її від жаху, забрала й її спогади. Дитина не пам'ятала ні минулого, ні навіть свого імені. Залишилося лише те, що не можна забути чи втратити — любов до своїх близьких і друзів, до свого братика, чий крик не змогли стерти ні смертельний страх, ні біла тиша.

І вона пішла по хрумкому попелу, по слідах копит і коліях залізних возів, що тягнулися в далеку й похмуру країну чорних боліт.

Далеко за спиною залишилася долина її дитинства. Повз пропливали пагорби й гаї, спалені села й безкраї пшеничні поля.

І одного разу високою непроглядною стіною на неї насунувся ліс.

Холодний Ліс
 

Ліс цей був чужий, мокрий і брудний. У нерухомому, в'язкому повітрі смерділо пліснявою, гниллю й грибами. Мохом порослі купини чавкали й сочили жовтою рідиною. Сліди копит давно загубилися, і дівчинка йшла навмання, інколи впізнаючи знайомі візерунки зірок на нічному небі.

Інколи вона зустрічала кнуропузів, що жадібно рили купи гнилого листя в пошуках їстівного. І щоразу їй вдавалося залишитися непоміченою, сховавшись на гілках найближчого дерева.

Вона вже кілька днів не їла, і, щоб не думати про їжу, йшла, спостерігаючи за танцями світлячків у низькій траві. Слідуючи за цими вогниками, дівчинка вийшла на залиту місячним світлом галявину, посеред якої, у кроні великого дуба, висіла незвичайна споруда. Зіткана з тонких гілочок і переплетена ліанами, вона нагадувала величезне гніздо у формі кулі, з глибини якого лилося м'яке тепле світло.

– Що це за дивне місце? – промовила дівчинка вголос, підійшовши до дерева – І чому кнуропузи досі не знайшли й не зруйнували його?

– Бо ти йдеш на світло, – пролунав голос біля самого вуха дівчинки, і, озирнувшись, вона побачила, як з ліани вправно спускається худий і на вигляд дряхлий, але дуже спритний старенький, – А кнуропузи нюхають землю в пошуках їжі.

– Ти хто? – здивувалася дівчинка.

– О, якби я знав! – старенький звів руки до зоряного неба, – Тоді б мені, мабуть, довелося жити серед людей, у тісних кам'яних домах, і носити незручний одяг.

– Ти не любиш людей?

– Ні, чому ж, самих людей я дуже люблю. Але їхній спосіб життя… робить їх злими. Мені більше подобається жити в лісі. Будь-яке дерево краще за будь-яку людину, бо воно ніколи нікому не бажало смерті.

– І ти оселився в лісі сам? Тобі тут не нудно?

– Мені нудно не буває, – усміхнувся мешканець дивного гнізда, – І чому ж «сам»? У мене є два брати. Але вони живуть далеко, за Холодним лісом, у країні боліт…

– Я якраз шукаю цю країну! – вигукнула дівчинка.

– Що ти! – перелякано зашепотів старенький, – Та земля сповнена горя й смерті. Навіть якщо ти не загинеш, твій розум буде назавжди скалічений…

– Мені треба знайти свого братика й інших дітей. Мені нікуди повертатися, і крім них я нікого й нічого не пам'ятаю.

– Бачу, ти дуже втомилася й зголодніла, – старенький опустив очі, – А я якраз зварив суп з картопляними оладками й овчим сиром. Тобі сподобається!

За вечерею дівчинка розповіла господарю дерев'яного гнізда все, що з нею сталося, — точніше, все, що пам'ятала.