Молдавська кава

Молдавська кава

0

Спалахи, а поміж ними декорації. Так і в житті – кохання й закоханості поміж ним. Хтось ходить на довгі прогулянки, хтось пробігає незліченні кілометри – все, щоб написати свою книгу. А я їздила у тролейбусі під номером двадцять чотири. Зараз його вже немає у цьому далекому місті. Воно вирішило з’єднати тролейбусні маршрути номер двадцять чотири й п’ять, чомусь вийшло в них двадцять п’ять. Ми розходились на зупинці цих тролейбусів, на вулиці Шота Руставелі, він їхав п’ятим на Володимира Великого, а я двадцять четвертим до кінотеатру імені Довженка. А тепер наші шляхи з’єднали, тільки без нас.

І я більше не знала його імені, не знала його. І не вміла більше писати, бо не знала вже слів.

1

Мій циферблатний телефон темно-вишневого кольору задзвонив о пів на восьму. Сонце вже наближалось до заходу й повністю освітлювало мою кухню. Стіни її прикрашали орнаментні тіні від білих фіранок.

• Алло, – я підняла слухавку, все ще дивлячись у кухонне вікно як молоде листя на березі виблискує, наче хихоче від лоскоту сонячного проміння.
• Хочеш піти в кіно? – прошептав чоловічий голос, так ніби співрозмовник не хотів бути впізнаним.

Але цей голос не можна було не впізнати, навіть коли він тихо шепотів. Це був Саша, молдавський журналіст, з яким я познайомилась на презентації нового молодіжного літературного журналу, який, незважаючи на свою назву, збирався писати про все – від літератури до політики. Я довго вагалась йти туди, але пізніше не пожалкувала. Він був гарно вдягнутий, від нього приємно пахло дорогими парфумами. Мабуть, він користувався популярністю серед жінок, бо впевнено й наполегливо встромив мені в руку келих дешевого шампанського:

• Єдине за чим я сюди подався це випивка, але мої очікування не виправдались, – він скривлено відсьорбнув із келиха кислого вина й махнувши рукою в бік вивіски з назвою журналу додав, – знав би, не погодився б тут працювати. Я Алек, можна Саша, – він простягнув мені свою теплу долонь.
• Олександра, можна Саша, – усміхнено відповіла я.
• Дуже приємно, – він задоволено посміхався, – а ви сюди заради чого прийшли?
• Я, – задумавшись, я зрозуміла, що не шукала якоїсь причини, щоб сюди прийти, – важко сказати, мабуть, просто був вільний вечір.

Коли Алек Гросу, іноземний журналіст і фотограф, який кілька років тому забрів у Львів, і вирішив тут залишитись, після оголошення редактора вийшов на сцену зі своїм словом, усі присутні жінки більше роздягали його поглядом ніж слухали. А мені він спочатку зовсім не сподобався, не сперечаюсь, він був стильним, доглянутим і приємним у спілкуванні, але його волохаті руки. Я обожнювала дивитись на чоловічі руки, але коли шкіри майже не було видно під густим чорним волоссям, мій захват зникав. А ще його вибілені зуби, однакова усмішка, наче його губи вивчили єдине дозволене положення, говорили про те, що він хвилюється, щоб залишити по собі хороше враження.

Я ж була з іншого світу, його однойменниця, ніби протилежне зображення дзеркала. Я зневажала таких людей, але не критикувала їх, скоріше уникала. Єдине, що мені сподобалось, що він сказав, що прийшов заради випивки, думаю це була брехня, адже на нього сьогодні прийшло подивитись стільки людей, але я задумалась над тим, що якась частинка мене й справді ходить на такі вечори заради халявного алкоголю. Тому під час промови Саші, я влила в себе ще один келих шампанського й покинула цей переповнений захватом зал.

Випивши вдома ще кілька келихів вина й прочитавши все, що можна було знайти в інтернеті про Алека Гросу, переглянувши всі відретушовані фотографії з ним, я спокійно заснула. Інформація була надана, колонки для відповідей заповнені.

Але про нього мені нагадав наступного дня друг, з яким ми зустрічались у кафе за обідом. Він працював у театрі неподалік від моєї роботи. Ми так часто бували в цьому закладі, що познайомились із працівниками, і нам було дозволено замовляти мало, приносячи свій обід із дому. Порсаючись у своїй тушкованій у сметані капусті зі шматочками курячого філе, я почула знову це ім’я.

• Ти чула про цього журналіста з нового літературного журналу, вчора була презентація? – спитав Мирослав, весело пережовуючи свою страву.
• Не просто чула, мала честь познайомитись. Я ж вчора туди поперлась, – я не встигла договорити, як Мирослав мене перебив:
• І що який він?
• Нічого, досить милий, – мені більше не було що про нього сказати, побачивши захват в очах свого друга, я не хотіла розкритиковувати Алека.
• Я читав статтю про вчорашні події. Він виявляється дуже популярний став, хоча я про нього ніколи раніше не чув. Ціла дискусія під статтею, ні слова про журнал, все тільки про Алека Гросу, – продовжував приятель.
• Що я тобі можу сказати. Я не довго була там. Ти ж знаєш, шампанське вдарить у голову, і я вже поспішаю додому, – я намагалася змінити тему.
• Як думаєш він погодиться прийти на прем’єру нової п’єси наступного тижня? – це питання вилетіло з вуст Мирослава з такою впевненістю, ніби я цього молдаванина знаю вже довго й можу вгадати його рішення.
• Звідки мені знати, – я трохи обурено відповіла, – а навіщо він тобі там здався?
• Подумав, така реклама, може, він напише статтю. Якщо з’явиться його ім’я на брошурах, то точно буде повний зал. А директор скаржився, що в нас чим далі менше публіки. Треба щось із цим робити, – наколовши бульбину на вилку він цілісіньку запхав у рот і нарешті затих.
• І ти туди ж, – із відчаєм кинула я; загорнувши свій контейнер у кульок і кинувши його в сумку, я встала, – мені потрібно вже йти.
• Стій! Ти куди? У тебе ж ще чай є? – стривожився Мирослав.
• Мені справді вже потрібно повертатися на роботу. Думаю, що Гросу погодиться, якщо даси йому виступити перед п’єсою. Бувай, – ввічливо покинула я свого друга та його розмови про молдавського журналіста.