Розділ 2 - Українa, м. Львів, 1986-й.

Стояла осінь вісімдесят шостого, кінець вересня. Вже стихла паніка після вибуху на Чорнобильській АЕС, життя людей увійшло до звичного русла. І лише Жиров почав своє нове, таємне життя.
Вдень, прокинувшись після сильнішого перепою, Євген за звичкою підійшов до полотна і взявся за пензлик. Не особливо усвідомлюючи те, що робить, він намалював поріг свого будинку і співаючого голуба на гілці яблуні перед будинком. В останній момент рука художника смикнулася, і шия голуба вийшла неприродно вигнутою, немов скручена в бублик.
Смикнувшись, Євген спробував замалювати цей дефект, але вийшло тільки гірше. Сам того не підозрюючи, Жиров став гарячково виправляти диявольського птаха, але з кожним мазком виходило все похмуріше і похмуріше. Зуби художника рипіли, наче незмащені петлі, а очі стали чорними.
Коли картина виявилася завершена, то з полотна дивився голуб із згорнутою шиєю, який падав на землю з переламаної гілки яблуні. Євген тоді не надав значення трансформації загального фону і вирушив на кухню, випити ковток цілющої вологи та перекусити.
Увечері того ж дня художник вийшов надвір, до свого знайомого Сидоровича. Відверто кажучи, мужика цього вірніше було назвати товаришом по чарці Євгена, а не знайомим, але тим не менш. Привітавшись, Жиров зробив крок у бік яблуні і під ногою щось хруснуло. Здригнувшись, він відступив і виявив, що натрапив на мертвого голуба. Відбувши птаха в траву, Євген запросив Сидоровича в невелику альтанку, де вони «розчавили» пару пляшок, згадуючи лиху молодість.
Приблизно у таких пияках пройшов ще один тиждень. Тиждень, після якого стався випадок, який змінив усе. Євген сидів за столом у кухні – на вулиці раптово похолоднішало для тривалих посиденьок – навпроти Петра Алексєєнка, що зайшов у гості, затятого любителя «прикласти помаленьку» і сердився.
- Петро, я тобі кажу, що зараз мало роботи, нікому художники не потрібні, малюй собі плакати до кінотеатрів та закличні гасла пиши, от і вся оповідь! – Жиров вибив з пачки «біломорину» і випустив хмару диму.
- Та ну, Євгене, я ж розумію, що тобі не хочеться малювати. Он, подивися, скільки картин ти намалював за останній рік? Одну? – насмішкувато відмахнувся Петро, наливши собі ще випивки у грановану склянку. – Або, постривай, та картина з торішньої твоєї творчості, га?
- Ти нічого не розумієш! Це не просто встав за верстат і точи собі шестерні, наче мавпа! Тут натхнення потрібне!
- Гей, ти мене зараз мавпою назвав, жук ти худорлявий?! - Петро сперся руками на стіл і загрозливо піднявся над сидячою фігурою художника. Той лише затягнувся ще раз і скривив губи в усмішці.
- А якщо й так, Петре, то що? – сиза хмара диму випорхнула з рота Євгена просто в обличчя Сидоровичу. Останній закашлявся. - Чи ти вважаєш, що твої шестерні рухають країну вперед, у світле майбутнє? Та вони нікому не потрібні, любий мій. Нікому! Без цих гвинтиків та шпунтиків вийде із заводу на один-два трактори менше і що? І що, Петре?! Сенсу від них? У нашій країні і так сільське господарство захлинається від врожайності рік у рік, а ти говориш про важливість шестерень. У голові у тебе шестерні змастити треба!
- Ти надто зазнався, любий друже! — виплюнув Петро, слово «друже» пролунало, як образа, з такою ненавистю і гидливістю, наче Сидорович доторкнувся до жмені опаришів. - Твоя мазня нікого не цікавить, тому ти й бісишся! Ніхто не кличе тебе на виставки, бо ти бездарність, Євгене!
- Я бездарність? – тепер уже Євген встав з-за столу, нависнувши своєю худою та високою фігурою над товариш по чарці. «Біломорина» хвацько стовбичилася в кутку рота, немов травинка, тихо покурюючись.
- Ти, Євген, ти! – Сидоровича понесло, очі Петра виблискували, наче блискавки. - Що ти намалював за останні п'ять років? Голу бабу, що прикривається шинеллю солдата? І де ця картина, Жирове? Чи тих двох дівчаток, що перекладають яблука із кошика на стіл? Нібито, симбіоз натюрморту та портрету? Це було цікаво, але не більш того. Всі твої картини зітруться з пам'яті людей вже за кілька років! А потім – і з полотен.
- Та я тебе зітру, дурна твоя голова! – з ненавистю гаркнув Жиров, з силою роздавивши бичок у залізній попільничці. Від сили руху попільничка нахилилася і закрутилася на столі, розсипаючи попіл і старі недопалки.
- Нічого ти не зробиш. – вишкірився Сидорович. Він, хоч і був затятим алкоголіком, у молодості посідав призові місця з боксу серед Української РСР у Львівській області. І чудово знав, що мало хто захоче схльоснутись з ним у рукопашному бою. – Тож, Євгене, сиди собі у своїй халупі та жалійся на відсутність натхнення.
Не попрощавшись, Петро вийшов із дому. Євген, що кинувся за Сидоровичем, люто помахав йому кулаком.
- Я зітру тебе в порошок, Петро, чуєш?! Викреслю із життя, назавжди!
У відповідь Сидорович махнув рукою, навіть не обертаючись, після чого втік за паркан, рипнувши хиткою хвірткою.

Зітру тебе в порошок.
Викреслю із життя.

Жиров люто дивився в слід Петру, що пішов. Руки самі дістали пачку цигарок, вибили одну клацанням пальців і засунули в рот. Чиркнувши сірником, Євген міцно затягнувся. Клуб диму розвіявся набігом легкого вітерця, руки художника ледь помітно тремтіли від напруги. У дві тяги викуривши цигарку, Жиров зник у будинку.

Викреслю тебе із життя.

Цієї ночі Євген малював. Він малював нестримно, не зважаючи на те, що саме створює його пензель на полотні. Очі уважно стежили за лініями та мазками, зуби рипіли. Поступово на картині стали виявлятися відомі елементи.
Трамвайні колії, кілька будинків, фонтан – все це майже у всіх деталях відповідало Львівській площі Ринок. І постать людини, що перетинає ці шляхи. Фігура, що сильно нагадувала Петра Сидоровича.
Пролунав скрегіт, рука Жирова шалено продовжувала наносити мазок за мазком. Скрегіт виходив від сильно стислих зубів художника, щелепа якого ходила взад-вперед. Обличчя перекосило страшною гримасою ненависті. Верхня губа стовбичилася, через що виднілися зуби Євгена. Немиготливим поглядом митець дивився на мольберт. В очах хлюпала безодня.
Можна було побачити, як Жиров почав гарячково замазувати фігуру людини, ніби стираючи її з полотна.