*******

Колісниця мчала дорогою, і візничий ледь утримував коней. Командир праворуч крикнув:

- Великий царю! Вони йдуть повільно, з дітьми та стадами! До вечора наздоженемо!

Ню-ган дивився на пил попереду.

- Треба раніше.

- Якщо гнати коней…

- Женіть.

- Вони можуть виснажитися.

- Тоді візьмемо інших.

Командир замовк, бо попереду з’явилися перші сліди, що залишилися від Виходу: зламане колесо, покинутий кошик, шматок тканини, відбитки маленьких ніг, вугілля від короткої зупинки.

Ню-ган подивився на це.

- Вони залишають себе на дорозі, - сказав він.

Командир не зрозумів, а фараон продовжив:

- Добре, нехай ця дорога запам’ятає, де ми їх розчавили.

До вечора пустеля змінилася, і народ підійшов до краю невідомості. Піски перейшли не в широку рівнину, а в кам’янистий прохід між низькими хребтами. Дорога, яку вказали розвідники, вела туди, де земля опускалася, а повітря ставало вологішим. Люди йшли швидше, бо пил колісниць вже бачили навіть діти.

Потім передні групи зупинилися. Спочатку ніхто не зрозумів чому, і ті, хто йшов позаду, почали натискати.

- Чому стоїмо?

- Вперед!

- Що там?

- Ідіть!

- Там вода!

Слово прокотилося хвилею назад: Вода. Не канал чи річка, а море. Воно лежало попереду, широке та темно-синє у вечірньому світлі, блискуче після пісків, холодне, байдуже і неможливе. Його поверхня рухалася повільно, як груди сплячої тварини. Хвилі билися об далекі камені, і чайки кричали над водою.

Народ зупинився. Перед ним було море, а позаду Єгипет. Праворуч і ліворуч — каміння, пісок, вузькі проходи, де чотири мільйони людей не могли зникнути швидко.

Паніка піднялася не відразу. Спочатку була страшна тиша, а потім хтось закричав:

- Нас привели на смерть!

Інші:

- Далі немає дороги!

- Колісниці ззаду!

- Де Мойсей?

- Де шлях?

- Тут нам кінець!

Діти плакали. І не просто плакали, а кричали, бо дорослі вперше перестали вдавати впевнених. Старі падали на коліна, дехто молився, а дехто проклинав. Кілька чоловіків спробували повернути назад, але натовп вже не давав. Жінки притискали до себе немовлят, а стада мукали і бекали, відчуваючи страх людей.

Міра стояла на камені, і вже охрипла:

- Назад не можна! Стояти! Десятники, тримати групи! Не штовхати до води!

Сара кричала жінкам, що несли воду:

- Дітей всередину! Бурдюки не кидати! Хто кине воду, той потім питиме власні сльози!

Халев тримав стада з боків, але навіть він зблід, побачивши море.

- Мойсей, - сказав він тихо, коли той підійшов. - Скажи, що у тебе був план.

Мойсей дивився на море, яке блищало, і було прекрасним та байдужим. За спиною народ галасував. А далі, за шумом, вже лунав гуркіт колісниць. Аарон підійшов до нього, його обличчя вкрилося пилом, а очі були червоними. На руці стара пов’язка просочилася кров’ю. Він подивився на море, потім назад, на пил від колісниць фараона, а вже потім на Мойсея. І вперше, за довгий шлях, у його голосі не було ні жарту, ні різкості, а лише запитання.

- Що тепер?

Мойсей не відповів, бо і сам не знав. Всі слова, які він говорив раніше народу, тепер стояли позаду нього, наче люди: шлях є, не повертатися, не панікувати, Бог веде. А тепер попереду не було шляху, а тільки море.

Мойсей зробив крок до води. Пісок під ногами був вологим, а потім холодна хвиля підкотилася і торкнулася його сандалій. Він заплющив очі, і всередині нього пролунав крик народу. Це був плач дітей, голос Аарона, обличчя Леотонас, тіло старого фараона, кров на дверях, і кущ, що не згорів.

Мойсей прошепотів:

- Я тут.

Голос пролунав не відразу. Спочатку був вітер, який піднявся з моря і вдарив у обличчя: солоний, сильний і живий. Потім тиша всередині нього розсунулася, і Голос сказав:

- Чому ти стоїш перед стіною так, ніби Я привів тебе до неї, щоб ти їй вклонився?

Мойсей розплющив очі і його серце забилося.

- Тут немає дороги.

- Тоді дивись не на дорогу, а дивись на Мене.

- Народ боїться.

- Нехай побачить, що ти боїшся води не більше, ніж фараона.

- Єгипет наступає.

- Єгипет був першою перешкодою.

Мойсей перестав дихати, бо слова увійшли в нього, наче вогонь без полум’я. Він подивився вперед, туди, де за пісками виблискувало море. І раптом він зрозумів, що все, що було раніше, вело не до вільної пустелі, а до цього місця. До краю, де неможливо вдавати, що Вихід був справою людської сміливості, таємних списків, розвідників, запасів, дисципліни та вдалого вікна у воротах. Все це було потрібно, і все це було правильно. Але тепер вони стояли там, де жоден список не відкриє воду, жоден раббах не зрушить море, жодна мати не перенесе дитину через глибину на власних руках. І тепер народ мав побачити, що Бог не лише виводить з Єгипту, а веде через неможливе.