Розділ 35: Ранок без повернення

Світанок не зійшов, а повільно відчинився, наче двері, які занадто довго тримали зачиненими. Спочатку небо над сходом стало сірим. Потім сіре прорізала тонка бліда лінія, а потім ця лінія розширилася, торкнулася мертвих полів, голих дерев, каналів, палацових стін і кривавих дверей будинків, з яких вже повиходили люди.

Єгипет кричав всю ніч, але до світанку крики стали тихішими. І не тому, що горе минуло, а тому що у горя теж закінчується подих.

В будинках Єгипту лежали мертві первістки, а на сходах храму стояли люди, які прийшли просити пояснень, а знайшли лише жерців із мертвими очима. Біля палацу стояли колісниці та бігали воїни, а на стінах горіли факели, вже непотрібні при світлі. Але ніхто не гасив їх, наче ніч ще трималася за Єгипет пальцями.

А з будинків ізраїльтян, по всьому Єгипту, виходив народ маленькими групами, які потім почали об’єднуватися. Вони йшли спочатку не строго, бо жоден народ не стає річкою в першу мить. Річка народжується зі струмків, брудних потоків, сліз, страху, вигуків, загублених сандалій, старих, що сперечаються, дітей, що плачуть, і жінок, які намагаються повернутися за забутим мішком, і яких доводиться зупиняти.

Але до першого повного світла струмки зійшлися, і чотири мільйони людей почали рухатися на схід. Єгипет побачив річку, яку сам вирив руками рабів, і тепер не міг зупинити.

Мойсей стояв біля старого русла, з посохом у руці, і в одязі, вже вкритому пилом, хоча шлях тільки починався. Люди проходили повз нього. Хтось схиляв голову, хтось дивився прямо, а хтось уникав його погляду, бо ще вчора проклинав його біля цегляних ям. Хтось хотів доторкнутися до його одягу, але не наважувався. Хтось шепотів: «Це він». А йому відповідав: «Ні, це ми».

Мойсей чув це все, і намагався запам’ятати не слова, а обличчя. Бо народ здалеку — це безліч, а зблизька — це мати, яка не спала всю ніч, хлопчик із перев’язаною рукою, старий, який попросив нести його обличчям на схід, жінка, яка ховає срібну чашу під хлібом і плаче, бо чашу дав їй єгипетський сусід, колишній пічник, який йде босоніж, бо віддав сандалі молодшому братові, пастух, який рахує кіз кожні двадцять кроків, і дівчинка, яка несе маленьку фігурку птаха, виліплену з ямської глини.

Мойсей стояв, поки перші групи проходили до направляючих каменів. Аарон метушився між колонами, як людина, яка намагається сперечатися з хаосом і майже перемагає.

- Не туди! Східне русло праворуч!

- Старі до нош!

- Хто загубив дитину? Ім’я! Кажи ім’я, не ридай повітрям!

- Це не твій осел? Тепер твій, якщо ведеш його в правильному напрямку!

- Не зупиняйтеся біля дороги! Ви не на ринку!

Незважаючи на страх, незважаючи на мертву ніч позаду, незважаючи на гул лиха, що нависав над Єгиптом, між людьми іноді лунав короткий сміх. Не радісний, але живий, який був опором смерті.

Біля північних воріт сталося перше диво цього ранку. Не вогняне чи небесне, а людське.

Єгипетська жінка вийшла з дому і стала на дорозі, перед групою ізраїльтян. Вона була немолода, волосся розпущене, на обличчі сліди сліз, а в руках був кошик з хлібом, сушеними фініками та двома маленькими срібними браслетами. Її первісток лежав у будинку, і це було видно по обличчю. Наам, який йшов поруч із Хадасою, зупинився. Жінка подивилася на нього, а потім на Ору за спиною Хадаси, і простягнула кошик.

- Візьміть.

Ніхто не ворухнувся, а Наам сказав глухо:

- Це пастка?

Жінка похитала головою.

- Ні.

Її голос був порожнім.

- Тоді навіщо?

Вона подивилася на на старих, на людей, яких ще вчора могла б назвати рабами і сказала:.

- Я не бачила вас, всі ці роки.

Хадаса підійшла ближче.

- Що?

- Я бачила ваші кошики, жінок біля води, чоловіків у глині, але не людей.

Вона протягнула кошик.

- Але сьогодні я побачила.

Хадаса довго дивилася на неї, а потім взяла хліб. Але не срібло.

Жінка помітила.

- Забирайте все.

Наам стиснув зуби.

- Твій син…

- Мертвий.

Він заплющив очі, а жінка сказала:

- І я не знаю, чому мій дім кричить, а ваш виходить. Я знаю лише, що якщо Бог вивів вас в таку ніч, то я не хочу, щоб дитина на твоїй спині голодувала через мене.

Хадаса повільно взяла срібні браслети. Не як здобич, а як свідчення.

- Як його звали? - запитала вона.

Жінка здригнулася.

- Кай.

Хадаса кивнула.

- Я запам’ятаю.

    Наам стояв нерухомо, а потім зняв з плеча маленький шкіряний мішечок із сіллю, і простягнув їй. Хадаса здивовано подивилася на нього, жінка теж.

Наам сказав: