*******

Хлопчик зник, і Аарон повернувся до Мойсея.

- Тепер треба дбати про своїх.

Мойсей дивився в бік єгипетських будинків.

- Там діти.

- Так.

- Вони не тримали батоги.

- Деякі — ні.

- Аарон…

Аарон підійшов ближче, і його голос став тихим, майже злим від болю:

- Не смій занурюватися в чуже горе так глибоко, щоб втопити своїх. Ти будеш плакати потім, а зараз твій народ стоїть біля дверей.

Мойсей довго дивився на нього, а потім кивнув.

- Так.

- Скажи це як наказ самому собі.

- Народ стоїть біля дверей.

- Ще.

- Народ стоїть біля дверей.

- Добре.

Цього разу це слово не було розрадою, а стало вузлом, яким Аарон прив’язав Мойсея до дороги.

В будинку Ексебед лампа майже згасла. Не від вітру, а від нестачі олії, яку берегли. Вона сиділа біля дверей, на яких застигла кров. Діти сусідів спали біля стіни, виснажені страхом. Аврам мовчав, але його очі були розплющені. Ексебед слухала зовнішні крики, які вривалися в неї наче ніж, бо вона надто добре знала, як звучить мати, що втратила дитину.

Колись Єгипет наказував вбивати немовлят ізраїльтян, і тоді єгипетські будинки спали спокійно. Тепер Єгипет не спав, і все ж Ексебед не раділа цьому. Вона провела пальцями по засохлій крові на одвірку.

- Джеховіх, - прошепотіла вона, - виведи нас, доки серця не стали каменем.

Аврам повернувся до неї обличчям.

- Ти жалієш їх?

Вона заплющила очі.

- Я пам’ятаю себе.

Він промовчав, а ззовні знову пролунав крик:

- Мій первісток!

Ексебед стиснула губи.

- Мойсей це чує, і йому важко, - сказала вона.

- Так.

- Але він все одно мусить йти.

Аврам кивнув і промовив:

- Бо якщо він залишиться слухати кожну матір Єгипту, то матері ізраїльтян знову втратять своїх синів.

Ексебед опустила голову. На її обличчі не було згоди, а лише прийняття того, що цієї ночі милосердя не могло бути простим.

А в цей час Леотонас почула перший крик із західного крила палацу. Вона не знала, чий це крик, але він був жіночим та протяжним. Леотонас завмерла посеред порожнього коридору, і Тая поруч зблідла. Потім крик повторився, згодом ще один, з іншого кінця палацу, потім третій. Палац прокидався, і люди почали безладно метушитися: охоронці втрачали порядок, слуги нехтували заборонами, а жінки вискакували з кімнат з розпущеним волоссям. Десь впала лампа, десь хтось гатив кулаками в зачинені двері лікаря, в стайнях заржали коні, а потім все різко обірвалося.

Тая прошепотіла:

- Почалося.

І Леотонас побігла. Не до виходу, а до дитячого крила, до сина Ню-гана. Вона не знала чому. Можливо, тому що хлопчик був дитиною, а можливо тому, що знала, що якщо він помре, то Ню-ган не змириться. Він не впаде на коліна, а підніметься з мечем.

Вона вбігла до коридору, де стояли вартові. Один з них плакав, а другий тримав спис так, ніби забув, що це таке. Двері до покоїв спадкоємця були відчинені, і там стояв Ню-ган. Він не кричав, і це було перше, що побачила Леотонас. Кімната була повна людей, але всі стояли біля стін. На підлозі лежала розбита золота фігурка Сонця, а на ліжку лежав хлопчик. Ню-ган стояв над ним, і його рука лежала на грудях сина. Там, де ще недавно билося серце.

Леотонас зупинилася біля дверей.

- Ню-ган…

Він не обернувся, а лише крикнув:

- Вийдіть усі!

Ніхто не ворухнувся, і тоді він сказав тихіше:

- Вийдіть.

Люди кинулися з кімнати. Лікар підвівся з колін, але Ню-ган схопив його за горло так швидко, що той почав задихатися.

- Ти залишишся.

Леотонас увійшла всередину.

- Відпусти його.

Ню-ган нарешті повернув голову. Його обличчя було спокійним, і це було жахливо.

- Він сказав, що хлопчик здоровий.

Лікар хрипів.

- Він був здоровий, - сказала Леотонас.

- Тоді чому він мертвий?

Ніхто не відповів. Ню-ган відпустив лікаря, і той впав на підлогу, кашляючи. Фараон подивився на сина, а потім нахилився і підняв хлопчика на руки. Зробив це незграбно, ніби ніколи раніше не тримав його так. Маленька голова лягла йому на плече, і тільки тоді обличчя Ню-гана змінилося. Не зламалося, а застигло наче глина, яку обпалили занадто сильним вогнем.

Леотонас підійшла ближче.

- Мені шкода.