Розділ 34: Первістки

Спочатку померли тварини. Не всі, а тільки первістки, які відкривали утробу. Ті, на яких господарі дивилися як на початок стада, як на прибуток майбутніх років і знак благословення дому. Перше теля у корови, лоша у кобили, ягня у вівці, і перше козеня, якому діти вже встигли дати ім’я. Вони падали тихо, один за одним: у стійлах, дворах, біля водопоїв, на м’якій соломі багатих господарств і голій землі бідних будинків.

Худоба не кричала довго, а лише здригалася, наче її кликав хтось із-під землі, робила короткий крок і падала. У деяких з рота виходила піна. У деяких очі залишалися відкритими, вологими і нерухомими. Матері-тварини штовхали носом мертвих дитинчат, не розуміючи, чому їх тепло так швидко зникло.

Потім почали прокидатися люди. Першими — ті, хто спав поруч із колисками. Мати в будинку писаря почула, що її син перестав дихати. Вона розплющила очі і побачила, що маленькі груди, під лляною тканиною, не піднімаються. Спочатку вона спокійно простягнула руку, щоб поправити ковдру, потім доторкнулася до холодного обличчя і закричала. Її крик розбудив весь будинок. Слуги прокинулися, чоловік підхопився з циновки, а старша дочка закричала, нічого не розуміючи, але вже знаючи. Писець кинувся до хлопчика, підняв його, струснув, притиснув вухо до грудей, ніби дихання можна повернути наказом. Його дружина била себе по обличчю і кричала ім’я сина так, ніби ім’я було мотузкою, за яку можна витягнути його назад.

Через стіну пролунав інший крик. Потім ще один, потім далекий, а згодом і зовсім близький. І ось уже весь квартал прокинувся від звуку, якого Єгипет ще не чув: не від війни, пожежі чи набігу, а від того, що смерть увійшла не ззовні, а зсередини кожного будинку і знайшла первістка.

В будинках ізраїльтян ніхто не спав, і коли в сусідньому єгипетському кварталі пролунав перший крик, всі завмерли. У Хадаси прокинулася дитина і заплакала. Вона закрила їй рот долонею, не грубо, але швидко, і притиснула до себе. Наам стояв біля дверей, і не наважувався їх відчинити. Ззовні хтось біг, а потім жінка закричала:

- Допоможіть! Допоможіть! Він не дихає!

Потім чоловічий голос:

- Лікаря! Покличте лікаря!

Потім інший:

- Мій син! Мій син!

Наам заплющив очі, і його рука лягла на ніж біля пояса. Не для того щоб витягнути, це була звичка болю.

Хадаса прошепотіла:

- Не відкривай.

- Там дитина.

- Там смерть, наш Ірам теж був дитиною.

Наам повернувся до дружини, в очах якої не було жорстокості, а тільки жах і спогади. Вона гойдала Ору, а сама дивилася на двері, наче на тоненьку дошку між життям і смертю. Ззовні крики посилювалися, і Хадаса закрила обличчя дочки тканиною, щоб та не бачила, як мати плаче.

Смерть пройшла по Єгипту не як хвороба, бо та забирає повільно, а ця ніч забирала відразу.

Первісток, у домі торговця спеціями, помер із пальцями, що пахли корицею.

Первісток бідної пралі помер на циновці, лежачи між двома молодшими братами.

Первісток начальника складів помер під амулетами, якими мати обвішала його після сарани.

Первісток військового помер з дерев’яним мечем у руці.

Первісток храмового співака помер, поки батько спав після нічного гімну.

Первісток наглядача помер у кімнаті, де на стіні висів батіг.

Не було дому, де не було би втрати. Якщо не сина, то брата. Якщо не брата, то батька, який сам був первістком. Якщо не батька, то старшої дочки, яка відкрила лоно матері.

Домівки наповнювалися криком. Крики йшли від околиць до центру, від бідних кварталів до багатих, від полів до храмів, від хатин до палацу. Вони не зливалися в один звук, а залишалися окремими, бо кожен дім кричав своїм ім’ям. Тисячі імен летіли в ніч. Тих, кого Єгипет ще вчора вважав своїм майбутнім, але якого вже не було в їхніх тілах.

В храмі Ра жерці намагалися розпочати молитву, але ніяк не виходило. Один із молодих жерців, той самий, що колись бачив у видінні кущ і назвав його злим духом, знайшов свого брата мертвим біля дверей внутрішнього двору. Брат був першим сином їхньої матері, служив при храмових конях і мав зранку вести білого жеребця на церемонію очищення. Жеребець теж лежав мертвим.

Юний жрець впав поруч з ними і почав сміятися. Не від радості, а від того, що розум не знайшов іншого виходу.

Менхотеп підійшов і вдарив його по обличчю.

- Встань.

Жрець не встав.

- Встань!

Той підвів очі.

- Поясни це.

Менхотеп завмер.

- Встань, - повторив він, але вже тихіше.

- Ти пояснив саранчу, жаб і сморід, а тепер поясни це.

Навколо було повно людей, і всі дивилися на Менхотепа. Він хотів сказати: природне, очищення, випробування Сонця. Але не зміг, бо слова не виходили. І тут храм уперше почув не гімн, а тишу жерця, і вона була страшніша за всі попередні пояснення.

Мойсей стояв з Аароном біля старого каналу,  коли почали лунати крики. Жоден з них не запитував, що відбувається, бо вони все знали.