*******

Потім прийшли інші. Не відразу натовпом, а по одному, по двоє і через посланців. Діти знову почали носити маленькі знаки у вузликах тканини, а літні люди почали згадувати далеких родичів, в інших населених пунктах. Ті, хто раніше казав: рано, тепер запитували: коли? Ті, хто казав: нехай молоді мріють про пустелю, тепер називали імена хворих, яких треба буде нести. Ті, хто казав: Єгипет жорстокий, але передбачуваний, тепер зрозуміли, що передбачуваність була ілюзією, подарованою тим, кого ще не вирішили зламати повністю.

На західних полях землероби прийшли до Халева після того, як у них забрали останніх ослів.

- Ми підемо, - сказали вони.

Халев запитав:

- З чим?

- З руками.

- Ваші руки втомилися.

- Тим більше треба йти, поки вони ще наші.

У північних водних бригадах жінки, які раніше боялися Виходу через дітей, самі скликали збори, і Сара розмовляла з ними всю ніч.

Одна молода мати сказала:

- Я боялася пустелі, бо там немає води.

Сара відповіла:

- Але тут вода є.

Жінка кивнула.

- Так, але тепер вони дають її як покарання. Сьогодні моєму синові сказали пити після тварин. Я зрозуміла, що раніше боялася місця без води, а тепер живу в місці без милості.

На південних цегляних дворах старий, який три роки називав Мойсея мрійником, приніс Аарону зв’язку родових знаків.

- Візьми.

Аарон взяв не одразу.

- Навіщо?

- Якщо мене вб’ють до Виходу, щоб мій дім все одно знайшли.

- Ти був проти.

- Я був старий та дурний.

- Це не одне й те саме.

- У моєму випадку було зручно плутати.

Аарон взяв знаки, а старий додав:

- Тільки не кажи Мойсею, що я передумав.

- Чому?

- Бо він буде виглядати надто сумно. У нього обличчя людини, яка вважає кожен чужий біль своєю помилкою.

Аарон вперше, за багато днів, майже посміхнувся.

- Пізно, я все одно скажу.

Але не всі приходили з вірою. Багато хто приходив з відчаєм, і це було небезпечніше. Відчай може підняти людину з землі, але погано вчить її йти строєм. Люди, які ще недавно відкидали підготовку, тепер вимагали негайного Виходу.

- Давайте сьогодні вночі, поки Ню-ган не закрив всі дороги!

- Поки у нас ще є діти, а чоловіки можуть стояти!

- Поки ще запаси не знайшли!

Аарон запитував їм суворо:

- Хто поведе ваших старих?

- Знайдемо.

- Де вода на третій день?

- Бог дасть.

- Бог вже дав вам голову, користуйтеся.

Мойсей, почувши це вперше, подивився на нього.

- Ти став богословом?

- Так, але дуже практичним.

На одній зустрічі молодий чоловік, із новоприєднаних, вигукнув:

- Ти не маєш права затримувати нас! Ми підемо самі!

Аарон підійшов до нього майже впритул.

- Підеш сам — загинеш сам. Але якщо за тобою побіжать діти з твого дому, ти вб’єш не себе, а їх.

- Ти погрожуєш?

- Ні, я рахую.

Чоловік підняв кулак, але Міра вдарила його раніше, ніж він встиг зробити крок. Він впав на землю, і в каменоломні стало тихо.

Міра помахала забитою рукою і сказала:

- Хто ще хоче вийти негайно і померти безладно?

Ніхто не відповів, а Аарон зітхнув.

- Наступного разу попереджай.

- Він же не попереджав.

Мойсей дивився на людей, до яких повернувся страх. Але тепер він рухався в інший бік. Раніше вони боялися йти, а тепер боялися залишитися. І цей страх був не легшим, бо його теж потрібно було стримувати, спрямовувати, вчити чекати, не дати перетворитися на тисняву. Свобода вимагала дисципліни, навіть коли дисципліна здавалася жорстокістю.

А Ню-ган, тим часом, чекав іншого результату. Він чекав, що ізраїльтяни настільки зненавидять Мойсея та Аарона, що самі принесуть їхні імена до Будинку Писця. І частина, звісно, принесла. Бо завжди знаходяться ті, хто думає, що якщо першим назве чуже ім’я, то його власне залишиться непочутим.

У Домі Писця з’явилися доноси: «Мойсей розмовляв з раббахом з роду Леві», «Аарон збирав чоловіків біля старого каналу», «жінки північних ям ховають борошно», «діти вимовляють слово «ам»».

Але доноси були дивними, неточними та заплутаними. Один називав померлого раббаха живим, інший вказав неправдиве місце зберігання запасів, третій звинувачував людину, яка давно працювала на іншій дільниці, а четвертий перелічував стільки суперечливих імен, що писарі не знали, з кого почати.