Розділ 26. Корона Ню-гана

Єгипет ховав одного фараона вранці і коронував іншого до заходу сонця. Жерці називали це безперервністю Сонця, писці — законом престолу, військові — необхідністю, дворяни — мудрістю предків. Леотонас назвала це жорстокістю, але вголос не сказала.

Вона стояла в траурному білому, біля східної колони Залу Сонця. Її обличчя було нерухомим, очі сухі, а волосся зібране без прикрас. На ній не було золота, крім тонкого браслета матері, який вона одягла не заради двору, а заради себе. Щоб пам’ятати, що до трону, до царської крові, до закону люди все ще народжуються від жінок, а не від каменю.

Тіло старого фараона вже забрали, але не повністю. В палаці тіло царя ніколи не забирали відразу, бо це було ритуалом. Його омивали, натирали оліями, загортали в тканини, готували до вічності, поки живі поспішали поділити час, який він більше не займав.

Леотонас бачила, як жерці закривали його обличчя, і в останню мить їй захотілося закричати. Не тому, що батько помер, а тому, що його обличчя стало належати їм. Тим, хто все життя говорив від імені Богів, коли прагнув влади. Тим, хто тепер співатиме над ним гімни, викреслюючи з пам’яті все незручне: його сумніви, його любов до Мойсея, його страх перед Ню-ганом, його останнє прохання. А згодом вони зроблять з нього Сонце, незважаючи на те, що він помер людиною. Бо Єгипет не любив мертвих людей, він любив мертві символи.

Зал Сонця готували цілий день. Старий траур ще не встиг ввібратися в стіни, а слуги вже вішали золоті тканини, розставляли чаші з вогнем, полірували камінь, піднімали священні прапори. На підлозі знову сяяло величезне коло Бога Ра, в центрі якого стояв трон. Порожній, але вже не батьківський.

Мойсей увійшов через північний прохід, незадовго до початку церемонії, і Леотонас побачила його одразу. Він був без царської печатки, посольського знака і золота. На ньому був темний одяг — простий, але чистий. Не одяг раба, але й не одяг принца. Це дратувало палац сильніше, ніж будь-який відкритий виклик. Єгипет любив розуміти, хто перед ним: пан чи слуга, жрець чи воїн, писар чи робітник, царська кров чи раб. Мойсей, дедалі частіше, не вписувався в жоден із цих знаків, і це робило його небезпечним.

В залі зашепотілися.

- Він прийшов.

- Як посмів?

- Після смерті царя…

- Ню-ган не залишить це так.

- А дочка фараона знала?

Леотонас знала, і сама передала йому, через Хетума, коли відбудеться коронація. Бо Мойсей мав це побачити. І не тому, що міг зупинити, бо цей день вже належав Ню-гану. А тому що народ, який готувався вийти, мав знати, хто тепер сидить на троні. І Мойсей мав почути це на власні вуха, бо зло стає остаточним лише тоді, коли промовляє свою правду вголос.

Аарона не було в залі. Йому тут не місце, сказав би палац. І йому там і справді не було місця, сказав би сам Аарон. Не тому, що він нижчий, а тому, що палац був пасткою, а хтось мав залишитися зовні і тримати дорогу живою. Він чекав на старому водяному проході, з Мірою, Хетумом і двома посланцями від раббахів.

- А якщо Мойсей не вийде звідти? - запитала Міра.

Хетум відповів:

- Тоді палац закриють.

- Це не відповідь.

- Це та відповідь, яка в нас є.

Аарон мовчав. Міра подивилася на нього.

- Ти занадто мовчазний.

- Я думаю, як вивести народ, якщо Ню-ган заарештує його сьогодні.

- І?

- Погано думаю.

- Це чесно.

Аарон подивився в бік залу, якого не бачив.

- Мойсей не мав туди йти.

- Повинен, - сказав Хетум.

Аарон повернувся до нього. Старий солдат стояв прямо, хоча за останню добу постарів майже так само, як Леотонас. Він вже зробив свій вибір, тепер цей вибір повільно з’їдав його колишнє життя.

- Чому? - запитав Аарон.

- Тому що новий фараон захоче, щоб всі побачили, як він сідає на трон. А Мойсей має побачити те, чого ніхто не побачить.

- Чого?

Хетум відповів:

- Що Ню-гана не коронують, а відпускають.

Церемонія почалася без музики. Спочатку була тиша: страшна, заучена, державницька. Потім із храмових дверей вийшов Менхотеп. Він був у білому, але поверх білого — золота накидка з вишитим сонячним диском. У руках він ніс жезл Бога Ра, і за ним йшли жерці Осіріса, Ісіди, Птаха, Хора, Бастета, Собека та ще десятків Богів, чиї імена народ вимовляв частіше із страху, ніж з любові. Вони йшли повільно, кожен їх крок був розрахований, кожен подих мав значення. Кожна чаша з вогнем, кожен відтінок пахощів, кожен удар малого барабана говорили одне: трон не пустує.

Потім внесли подвійну корону, білу з червоним. Влада над Верхнім і Нижнім Єгиптом: над землею, водою, зерном, будинками, законами, військом, храмами, роботами, смертю і пам’яттю. Корону несли четверо жерців, на подушці із золотої тканини.

Мойсей дивився на неї і думав: скільки людей має схилити голови, щоб одна річ здавалася священною?