*******

Леотонас заплющила очі, а фараон насилу підняв руку. Мойсей допоміг йому, і старий доторкнувся до його щоки. Його пальці були холодними.

- Ти досі схожий на немовля, яке не плакало, доки його не прихистили.

Мойсей завмер.

- Леотонас розповіла тобі?

- Багато років тому.

Він перевів погляд на дочку.

- Вона тоді плакала більше за тебе.

Леотонас спробувала посміхнутися, але не змогла.

Фараон знову подивився на Мойсея.

- Я думав, якщо дати тобі палац, то ти забудеш річку.

- Я не пам’ятав її.

- Ні, але річка пам’ятала тебе.

Мовчання стало важким. За вікнами сутеніло, і десь далеко, за стінами, лунали храмові труби. Можливо, жерці вже готували піснеспіви для переходу царя в царство мертвих. Можливо, Ню-ган уже стояв у своїй кімнаті, оточений людьми, які називали його майбутнім світлом Єгипту.

А тут їх було четверо: фараон, Леотонас, Мойсей і смерть, що терпляче чекала біля ліжка. Старий закашлявся, Мойсей підтримав його за плечі. Леотонас піднесла хустку, і на білому льоні залишилася кров.

Фараон подивився на пляму.

- Яка наполеглива плоть. Навіть помираючи, хоче залишити слід.

Мойсей відчув, що зараз заплаче, і зненавидів себе за це.

Фараон це помітив.

- Не смій.

- Що?

- Плакати так, ніби я був невинний.

Ці слова вразили сильніше, ніж будь-яка ніжність.

Леотонас прошепотіла:

- Батьку…

- Ні, нехай чує. І ти теж.

Він важко дихав, але говорив чіткіше.

- Да, я зробив багато доброго. Відкрив комори під час голоду, зупинив війни, стратив жорстоких намісників, врятував дитину, яку мій Єгипет хотів вбити. Любив дочку і тебе.

Він подивився на Мойсея.

- Але цього замало для невинуватості.

Мойсей мовчав.

- Я іноді пом’якшував кайдани, - продовжив фараон. – Там де бачив, і коли ти приносив імена. Але кайдани залишалися. Я думав, що якщо не можу зруйнувати порядок, то хоча б зроблю його менш звірячим. Це така втіха для царів, які бояться правди.

- Ти врятував мені життя, - сказав Мойсей.

- Так.

- І багатьох інших.

- Деяких.

- Це не дрібниця.

Фараон слабо посміхнувся.

- Ти мене захищаєш?

- Не знаю.

- Добре, бо я теж все життя не знав, коли захищаю, а коли виправдовую.

Леотонас нахилилася над ним.

- Не роби свої останні слова судом над собою.

- А чим? Заповітом? Ню-ган всеодно вкраде його зміст. Молитвою? Жерці перепишуть. Наказом? Після смерті накази гниють швидше за м’ясо.

Він подивився на Мойсея.

- Тільки ти запам’ятаєш, що я скажу, і зненавидиш досить чесно, щоб не прикрасити.

Мойсей стиснув край ложа.

- Я не хочу ненавидіти тебе.

- Тоді не поспішай прощати.

Леотонас заплакала, тепер уголос. І фараон повернувся до неї обличчям.

- Моя донько.

Вона опустила голову на його руку.

- Не йди.

Найпростіше прохання, і найнеможливіше. Фараон подивився на неї з такою ніжністю, що Мойсей відвернувся.

- Я все ще живий, Леотонас…

Його голос був слабким, але в ньому раптом промайнула стара іронія.

- Ти вже сумуєш з таким завзяттям, ніби хочеш встигнути до вечері.

Вона крізь сльози коротко розсміялася. Фараон теж спробував розсміятися, але сміх вийшов сухим, тихим і майже дитячим. І на мить у кімнаті стало не легше, але жвавіше. Старий знову був тим, хто міг розрізати страх жартом, поставити горе на місце, змусити дочку посміхнутися на самому краю прірви.

Потім сміх обірвався, і його тіло різко напружилося.

Леотонас скрикнула:

- Батьку!

Фараон спробував вдихнути, але не зміг. Мойсей підвівся, підхопив його, як тоді біля фонтану. Старий опинився на його руках, голова відкинулася до плеча Мойсея. Леотонас тримала його долоню обома руками.

- Батьку, дивись на мене.

Фараон з трудом розплющив очі. Він дивився не на кімнату, а кудись далі. Його губи ворухнулися, і Мойсей нахилився.

- Що?

Фараон ледь чутно прошепотів:

- Не дай… йому… вибрати поле…