*******

Вона обійшла його, але Менхотеп сказав їй у спину:

- Ви не врятуєте його, від його крові.

Леотонас зупинилася.

- Ні, - сказала вона, не обертаючись. - Але, можливо, врятую його від тих, хто вважає його кров вироком.

І пішла далі.

Фараон був один. Він сидів у кімнаті без трону, корони, писарів і радників. Перед ним стояла чаша з водою, якої він не торкався. На столі лежала та сама дощечка з розпорядженням, про усунення Мойсея від спадкоємства. Віск на печатці вже застиг.

Леотонас увійшла без уклону, фараон підняв очі. Він виглядав старим. Але не величним старим царем, як на церемоніях, де вік стає частиною образу влади, а просто втомленим старим. З сутулими плечима і рукою, що лежала на столі так, ніби навіть пальцям було важко згадати, що вони колись тримали скіпетр.

Це розлютило її ще сильніше, бо слабкість батька благала про пощаду. А вона прийшла не щадити.

- Ти не мав цього робити, - сказала вона.

Фараон заплющив очі.

- Я знав, що ти прийдеш.

- Тоді мав підготувати кращу відповідь.

- В мене немає кращої.

- Є, скасуй розпорядження.

Він розплющив очі.

- Ні.

Слово було тихим, але остаточним. Леотонас підійшла до столу, взяла дощечку і подивилася на рядки. Вона вже чула їх у залі, але на дощечці вони здавалися ще гіршими та холоднішими.

Вона кинула дощечку назад на стіл.

- Милість. Ти назвав його життя милістю.

- Це юридична формула.

- Ось саме. Ти сховав сина за формулою.

- Не підвищуй голос.

- Чому? Щоб стіни не почули, що дочка фараона ще пам’ятає, як звучить правда?

Фараон втомлено провів рукою по обличчю.

- Леотонас.

- Ні, сьогодні слухати будеш ти, бо всі ці роки ми слухали тебе. Слухали, коли ти говорив, що потрібен час. Коли говорив, що палац не готовий, що жерці занадто сильні а Ню-ган занадто небезпечний. Що Закон Сонця не можна порушувати різко, а одна милість краща за мертву правду. І ми мовчали. Я мовчала. Мойсей мовчав. Ексебед мовчала все життя.

Фараон здригнувся, почувши ім’я Ексебед.

- Не вплутуй її.

- Вона вплуталася ще тієї ночі, коли віддала сина річці, бо твій Єгипет полював на дітей.

Слова вдарили по кімнаті так, що навіть смолоскипи здригнулися.

Фараон підвівся.

- Я не віддавав такого наказу.

- Але Єгипет віддав.

- Не все, що робить Єгипет, роблю я.

- Як зручно бути фараоном тільки там, де тебе прославляють.

Він зблід.

- Обережно, донько.

- Ні, це слово давно стало сімейним божеством. Обережно говорити, кохати, рятувати, щось називати. Обережно правити, врешті решт. І що дала нам ця обережність? Мойсей стоїть у залі, поки його роблять винуватим. Ексебед живе поруч із сином, не наважуючись вимовити своє ім’я. А ти сидиш тут, і називаєш поразку мудрістю.

Фараон повільно сів назад. Не тому, що захотів, а тому що сили покинули його. Леотонас побачила це, і на мить її гнів здригнувся, але не зник.

- Я захищав його все життя, - сказав фараон.

Його голос став глухим.

- Я взяв дитину, яку палац міг знищити вже першого дня. Я дав йому ім’я в записі, а потім надав дім, вчителів, печатку, доступ до рад, посольства. Я закривав очі на його походи до ізраїльтян довше, ніж дозволив би будь-кому. Я зупиняв жерців, стримував Ню-гана, відповідав дворянам. Ти думаєш, я не захищав його?

Леотонас дивилася на нього. В його словах була правда, і саме тому вони були недостатніми.

- Ні, батьку, - сказала вона тихіше. - Ти захищав його дитинство, а тепер захисти його ім’я.

Фараон заплющив очі. Ця фраза потрапила туди, де більше не було ні трону, ні закону, ні політики, а тільки провина.

Леотонас підійшла ближче.

- Дитинство можна захистити стінами, вчителями, охороною, брехнею в архіві, але ім’я так не захищають. Ім’я треба визнати, - всією владою і голосом перед тими, хто плює на нього пошепки.

- Ти просиш мене назвати його спадкоємцем?

- Я прошу тебе назвати його сином.

- У приватній кімнаті я називав.

- Приватна кімната не зупинить Ню-гана.

- Публічно це буде сприйнято як виклик царському роду.

- Тож кинь виклик.

Він подивився на неї так, ніби вона просила його підняти піраміду голими руками.

- Ти не розумієш.

- Тоді поясни.