*******

Менхотеп продовжив:

- Храм вважає за необхідне обмежити доступ Мойсея до деяких державних рішень, особливо пов’язаних із трудовими громадами та спадковими питаннями.

Ось воно що, «спадкові питання». Це пролунало наче прихований меч.

Фараон повільно запитав:

- З яких це пір храм вирішує спадкові питання царського дому?

Менхотеп вклонився ще нижче.

- Храм не вирішує, він нагадує: трон — це не лише політичне місце, а це священний центр. Кров того, хто колись зможе наблизитися до нього, не повинна викликати сумнівів.

Ню-ган стояв нерухомо, аж занадто нерухомо.

Фараон подивився на нього.

- Ти мовчиш.

- Я слухаю храм, мій царю.

- І що чуєш?

- Турботу про майбутнє Єгипту.

- Або турботу про твоє?

Ню-ган схилив голову.

- Моє майбутнє належить Єгипту.

Леотонас тихо сказала:

- Як і все інше, у твоїх мріях.

Ню-ган навіть не подивився на неї. Він дивився на фараона, і в його погляді було очікування. Палац теж чекав, і старий цар відчув це. Всі вони вже не запитували, чи любить він Мойсея. Вони запитували, чи поставить він свою любов вище за кров, храм, закон, дворян, армію та майбутній трон. І найстрашніше — вони знали відповідь ще до того, як він її вимовив.

Після цього засідання в залі Сонця заговорили дворяни. Вони робили це красиво, на бенкетах — через тости: «Нехай кров Єгипту залишається чистою, як води Нілу після повені». На нарадах — через турботу: «Великий царю, ніхто не сумнівається в талантах юнака, але талант — це не родовід». У приватних розмовах — через страх: «Сьогодні він захищає рабів від наглядачів, завтра запитає, чому вони взагалі раби». Все було спрямовано на одне: Мойсей не мав мати навіть найменшої можливості стати спадкоємцем.

Сам Мойсей дізнався про це від Самаха. Той прийшов до нього в бібліотеку ввечері, коли Мойсей розбирав старі договори про права залежних народів. Самах виглядав незвично серйозним.

- Відклади сувій.

- Чому?

- Тому що наступні слова ти все одно не прочитаєш.

Мойсей подивився на нього.

- Говори.

Самах сів навпроти.

- Палац повстав проти тебе.

- Він завжди кудись рухався.

- Ні, раніше він шипів, тепер пише.

Мойсей повільно відклав сувій.

- Що саме?

Самах розповів. Про формулювання в записах, оракулів, засідання в храмі, листи дворян. Про те, що у військових колах вже обговорюють «ясність спадкової лінії». І про те, що Ню-ган нібито сказав у присутності свідків: «Єгипет може виховувати чужу кров, але не зобов’язаний їй кланятися».

Мойсей слухав мовчки. Самах чекав спалаху, гніву, образи, болю. Але нічого цього не було, Мойсей лише запитав:

- Фараон?

- Поки що мовчить.

- Леотонас?

- Якби її слова були стрілами, храм вже лежав би мертвим.

Мойсей хотів посміхнутися, але не зміг.

- Чого вони бояться? - запитав він.

Самах уважно подивився на нього.

- Ти справді не знаєш?

- Я не хочу трон.

- Це неважливо.

- Чому?

- Тому що влада боїться не лише тих, хто хоче її захопити. Вона боїться тих, через кого люди починають думати, що влада може належати іншому типу людини.

Мойсей встав і підійшов до вікна. За скляною решіткою виднілося подвір’я, залите світлом заходу сонця. Вартові змінювали пости, слуги несли глечики, десь, вдалині, лунали труби храму.

- Я не інший тип людини, - сказав він.

Самах посміхнувся без радості.

- Для них — саме так. Ти чужинець, якого любить цар. Знайдений, який спілкується з послами; семіт, якому довіряють печатку; людина без законної крові, яка іноді звучить законніше за тих, хто народився поруч з троном. Звісно, вони бояться.

- Значить, справа не в моїх вчинках.

- І в них теж. Ти дав їм привід, але зброєю стало те, що завжди було поруч.

- Кошик.

- Так.

Мойсей заплющив очі. Річка знову повернулася, і він майже почув шелест очерету.

- В дитинстві я думав, що мене знайшли, - сказав він. - Потім зрозумів, що мене залишили. Тепер палац говорить так, ніби мене винесло на берег, наче мул після повені.

Самах тихо сказав:

- Не дозволяй їм називати твоє походження за тебе.

Мойсей розплющив очі.