Розділ 13: Цегляні ями

Мойсей пішов до ізраїльтян без печатки, і це було перше, що помітила Леотонас.

Він увійшов до неї на світанку, одягнений не в білу лляну сукню царського дому, і не в посольський одяг з тонкою золотою облямівкою, за яким будь-який охоронець впізнавав людину фараона. На ньому була проста туніка з грубої тканини, темний пояс, старі сандалі, яких не носили, в палаці, навіть молодші писарі. Волосся він зав’язав простою смужкою шкіри.

Леотонас стояла біля вікна, з чашею води в руках. Вона подивилася на його шию, де не було золотого ланцюжка з печаткою, потім на обличчя.

- Ні.

Мойсей не здивувався.

- Ти ще не знаєш, що я збираюся сказати.

- Знаю.

- Тоді скажи за мене.

- Ти хочеш вийти за стіни без охорони, без печатки, без імені, яке змушує людей падати перед тобою на коліна.

- Майже.

- Що значить «майже»?

- Ім’я я все одно понесу, навіть якщо не назову.

Леотонас поставила чашу.

- Ти думаєш, це мудрість?

- Гадаю, інакше вони ніколи не скажуть мені правду.

- Вони можуть тебе вбити.

- Ізраїльтяни?

- Голодні, перелякані люди, яких століттями вчили, що кожен, хто приходить із палацу, приносить нове лихо. Неважливо, чия кров тече в твоїх жилах, Мойсею. Вони побачать тканину, руки, постанову тіла. Побачать, що ти не місив з дитинства глини. І якщо не впізнають тебе, то можуть прийняти за шпигуна. А якщо впізнають, то може бути ще гірше.

- Чому?

- Тому що зрадника ненавидять сильніше за ворога.

Ці слова його вразили. І не тому, що вона хотіла образити, а тому що влучила у страх, який вже жив у ньому.

Мойсей відвернувся до вікна. За садами палацу сходило сонце, вода в каналах виблискувала, а білі птахи рухалися по траві, наче маленькі хмаринки. Все було надто гарно для того ранку, коли він збирався йти туди, звідки ця краса брала свою ціну.

- Я не зраджував їх, - сказав він.

Леотонас підійшла ближче.

- Вони цього не знають.

- Я теж.

Вона завмерла, а він подивився на неї.

- Я виріс тут. Їв за вашими столами, носив ваші тканини, навчався у ваших жерців, говорив від імені фараона. Зупиняв покарання царською печаткою, а потім дивився, як люди падають переді мною в пилюку. Якщо я не зраджував їх, то чому мені повинно бути соромно?

Леотонас довго мовчала.

- Тому що сором іноді прокидається раніше за провину.

- А провина?

- Її спокутують вчинком, а не походженням.

- Тоді я піду і дізнаюся, який вчинок від мене вимагається.

Вона заплющила очі.

- Ти говориш так, ніби доля стоїть біля воріт і чекає на тебе зі списком вчинків.

- Ні, вона ховається в ямах, і я занадто довго дивився на неї з палацової стіни.

Леотонас відвернулася. Він знав, що вона не зупинить його. Не тому, що згідна, а тому що вже давно зрозуміла — деякі двері не можна зачинити перед людиною, яка почула за ними власне ім’я.

- Візьми хоча б одного охоронця.

- Ні.

- Тая?

- Вона видасть мене з першого ж погляду.

- Самаха?

- Він жартуватиме, поки нас не поб’ють.

Леотонас майже посміхнулася, але посмішка не з’явилася.

- Ексебед знає?

- Ні.

- Чому?

- Тому що вона піде за мною.

- Так.

- А я не хочу, щоб їй довелося знову обирати між страхом і мною.

Леотонас почула це «знову». Воно зависло між ними, як невидима нитка тієї ночі біля Нілу, про яку вони досі не говорили прямо.

Вона підійшла до маленької скриньки, дістала простий сірий плащ і простягнула йому.

- Тоді хоча б одягни це, бо твоя тканина занадто нова.

- Це чиє?

- Один із садівників залишив після смерті, а Тая зберігає все, навіть чужий смуток.

Мойсей взяв плащ.

- Дякую.

Леотонас затримала його руку.

- Тільки не намагайся довести їм, що ти один із них.

- Чому?

- Тому що це буде брехня.

Він опустив очі.

- А що тоді?

- Слухай. Не захищайся завчасно, і нічого не пояснюй тим, хто ще не просив пояснень. І якщо тобі буде боляче від того, що вони скажуть, то пам’ятай, що біль, який ти почуєш, почався задовго до тебе.