*******

Увечері Мойсей написав перший офіційний звіт фараону. Він не став звинувачувати Тарака у зраді, а написав точніше: «Видобуток не зменшився, а зменшилося те, що доходить до Єгипту. Робітники виснажені, їх борги використовуються як кайдани. Якщо натиснути занадто різко, місто повстане або шахти заваляться. Якщо не натиснути, Тарак вирішить, що Єгипет старіє. Пропоную офіційно зменшити необхідну данину на один сезон, але відправити єгипетських лічильників у шахти і перебрати контроль над мірами. Цар Харбоата боїться не фараона, а боїться того, що хтось побачить його книги».

Самах прочитав і аж просвистів.

- Ти не просиш війни.

- Ні.

- Але не залишаєш йому свободи.

- Не залишаю.

- Фараону сподобається.

- А Тараку?

- Тарак почне молитися всім богам одразу.

Мойсей не посміхнувся, бо перед очима стояв хлопчик із дерев’яним знаком боржника.

- Самах, Єгипет робить так само?

Самах довго мовчав.

- Іноді.

- Ні, не іноді.

Перекладач зітхнув.

- Так, не іноді.

- Тоді чим ми кращі?

Самах подивився на нього майже з жалем.

- Посол, світ не ділиться на краще і гірше так чітко, як юнаки люблять думати.

- А як?

- На тих, хто може дозволити собі називати свою жорстокість законом, і тих, хто робить те саме без красивих слів.

Ця фраза не дала Мойсею заснути.

З Харбоата вони вирушили до Нуджорама, де був голод. Не такий, про який пишуть у звітах, коли врожай просто менший, ніж зазвичай. А справжній,  з посухою і порожніми очима.

Поля навколо міста були жовті та ламкі, а канали обміліли. Худоба була такою худою, що ребра здавалися дерев’яними дугами під шкірою. Біля воріт сиділи люди з чашами в руках, але вже не просили. Просити — це вірити, що хтось дасть.

У Нуджорамі Мойсея зустрів не бенкет, а запах смерті. Цар міста, молодий чоловік з нервовими руками, впав перед ним на коліна прямо в залі.

- Зерно, пане! Во ім’я фараона, во ім’я всіх богів, во ім’я ваших батьків — зерно!

Радники Єгипту говорили: Нуджорам перебільшує лихо, щоб зменшити данину. Але вони помилялися, бо тут не було чого зменшувати.

На другий день Мойсей вийшов на міську площу без церемоній. З ним були тільки Самах і четверо охоронців.

Біля храму Бога Баала стояла черга. Люди приносили свої останні речі: мідні сережки, ножі, тканини, чаші, дитячі браслети. Жерці приймали дари, в обмін на маленькі мішечки зерна.

Це була не допомога, а продаж надії.

На сходах храму стояв жрець Баала, в червоному вбранні. Його обличчя було вимазане попелом, а очі обведені чорним.

- Бог голодний, - говорив він натовпу. - Земля голодна, бо бог голодний. Хто нагодує бога, того бог згадає.

Жінка підняла дитину.

- У мене нічого немає!

Жрець подивився на немовля.

- У кожного є що принести.

Мойсей зробив крок уперед.

Самах тихо сказав:

- Обережно.

Мойсей вже не слухав.

- Бог, який їсть останні браслети дітей, повинен вдавитися!

Площа завмерла, а жрець Баала обернувся.

- Хто це?

Мойсей піднявся на перший щабель.

- Посол Єгипту.

Жрець подивився на його перстень і змінився в обличчі. Він не злякався, а прорахував.

- Єгипет приходить судити наших богів?

- Ні, я прийшов подивитися, чому місто просить зерно.

- Тому що небо закрите, дощу немає.

- А ви відкрили комори храму?

Жрець посміхнувся.

- Храмові комори належать богу.

- Бог їсть замкнене зерно?

- Бог приймає зерно, через своїх служителів.

- Тоді нехай служителі сьогодні поголодують разом з народом.

По площі прокотився шепіт, і стражники напружилися. Жрець наблизився до Мойсея.

- Ти молодий, посол, і не розумієш, що голодний народ небезпечний. Ми даємо йому порядок.

Мойсей подивився на чергу.

- Ви даєте йому занадто високу ціну.

- Ціна утримує святиню від натовпу.

- Ні, це страх утримує натовп від ваших комор.

Жрець нахилився ближче.

- А якщо страх зникне?

Мойсей побачив у його очах правду: жрець боявся не Баала, Єгипту чи голоду. Він боявся, що люди зрозуміють, де зерно.