*******

Коли вона заговорила, її голос став іншим. Тим самим, нічним, казковим, яким вона колись заколисувала його, коли він був маленьким.

- Давним-давно, коли Ніл був молодшим, ніж тепер, а зірки висіли нижче, ніж дахи будинків, жила жінка на краю великої землі. Земля була багатою, але серце її було важким. У тій землі діти народжувалися тихо, бо крик міг привести до дверей людей із списами.

Мойсей не рухався.

- У жінки народився син, не царський і не багатий. Не бажаний для тих, хто рахував дітей за законами, а не за подихом. Але для неї він був усім світом, загорнутим у маленьку тканину.

Ексебед поглянула на лампу. Полум’я тремтіло.

- Вона знала: якщо залишить його у себе, його знайдуть, якщо сховає — видасть плач, якщо почне тікати — наздоженуть. І якщо почне благати про милосердя — їй скажуть, що закон вище материнських рук.

- І що вона зробила? - тихо запитав Мойсей.

- Вона зробила кошик.

Її голос затремтів, але не зламався.

- З очерету?

- Так.

- Сама?

- За допомогою тих, хто любив дитину.

- Батько?

Ексебед замовкла, а потім сказала:

- Чоловік, чиє серце тієї ночі стало старшим за його тіло.

Мойсей опустив очі.

- І вона поклала дитину в кошик?

- Так.

- Він плакав?

- Ні.

- Чому?

Ексебед подивилася на нього.

- Тому що деякі діти приходять у світ так, ніби спочатку прислухаються, а потім вирішують, чи варто кричати.

Мойсей відчув холод у грудях, і вже хотів запитати: це я? Але не запитав.

Казка тривала.

- Жінка понесла кошик до річки. Ніч була темною, солдати ходили вулицями, пси шукали запах молока, двері тремтіли від ударів списів. Але вона дійшла.

- Сама?

- Ніхто не буває зовсім сам, коли віддає найдорожче. Навіть якщо поруч нікого не видно.

- Ангели?

Ексебед не відповіла прямо.

- Світло іноді приходить туди, куди людина вже не може йти сама.

Мойсей стиснув руки.

- Вона хотіла віддати його?

- Ні.

Відповідь була швидкою та твердою, без жодної казкової м’якості.

- В ту мить вона ненавиділа річку, свої руки і світ, в якому кохання має виглядати як зрада.

Мойсей дивився на неї, не відриваючи погляду.

- Але вона все одно відпустила.

- Так.

- Чому?

- Тому що іноді тримати — означає вбити. А відпустити — означає померти самій, але дати дитині жити.

У кімнаті стало тихо. Музика з далекого залу більше не здавалася веселою, а звучала глухо, наче свято в чужому світі.

- І річка понесла його? - запитав Мойсей.

- Так.

- Куди?

- До стін, за які його мати не могла увійти.

- У палац.

Ексебед заплющила очі.

- У дім Сонця.

- Там його знайшла дочка фараона.

- Так.

- Вона була добра?

Ексебед розплющила очі.

- Вона була сміливою.

- Це не одне й те саме?

- Ні. Добрим можна бути в безпечному місці, а сміливим — коли добро може коштувати тобі всього.

Мойсей довго думав.

- Вона кохала його?

Ексебед поглянула на двері, ніби чекала побачити там Леотонас.

- Так.

- А та жінка? Перша?

Його голос став тихішим.

- Вона кохала його?

Ексебед не могла говорити кілька миттєвостей, але потім сказала:

- Більше за життя.

Мойсей ковтнув слину.

- Тоді чому не прийшла за ним?

- Тому що за деякими дітьми не можна прийти з правдою. До них можна прийти тільки під чужим ім’ям.

Він завмер, бо слова лягли на нього важко. Під чужим ім’ям.

- Яким?

Ексебед подивилася на свої руки.

- Годувальниця, служниця, рабиня. Жінка, якій дозволено тримати дитину, поки вона голодна, але не дозволено сказати, чому її серце б’ється в такт з її подихом.

Мойсей повільно піднявся.