*******

Мойсей не рухався.

— У жінки народився син. Не царський. Не багатий. Не бажаний для тих, хто рахував дітей за законами, а не за подихом. Але для неї він був усім світом, загорнутим у маленьку тканину.

Ексебед поглянула на лампу.

Полум’я тремтіло.

— Вона знала: якщо залишить його у себе, його знайдуть. Якщо сховає — видасть плач. Якщо втече — наздоженуть. Якщо почне благати про милосердя — їй скажуть, що закон вище материнських рук.

— І що вона зробила? — тихо запитав Мойсей.

— Вона зробила кошик.

Її голос затремтів, але не зламався.

— З очерету?

— Так.

— Сама?

— За допомогою тих, хто любив дитину.

— Батько?

Ексебед замовкла.

Потім сказала:

— Чоловік, чиє серце тієї ночі стало старшим за його тіло.

Мойсей опустив очі.

— І вона поклала дитину в кошик?

— Так.

— Він плакав?

— Ні.

— Чому?

Ексебед подивилася на нього.

— Тому що деякі діти приходять у світ так, ніби спочатку прислухаються, а потім вирішують, чи варто кричати.

Мойсей відчув холод у грудях.

Він хотів запитати: це я?

Але не запитав.

Казка тривала.

— Жінка понесла кошик до річки. Ніч була темною. Солдати ходили вулицями. Пси шукали запах молока. Двері тремтіли від ударів списів. Але вона дійшла.

— Сама?

— Ні. Ніхто не буває зовсім сам, коли віддає найдорожче. Навіть якщо поруч нікого не видно.

— Ангели?

Ексебед не відповіла прямо.

— Світло іноді приходить туди, куди людина вже не може йти сама.

Мойсей стиснув руки.

— Вона хотіла віддати його?

— Ні.

Відповідь була швидкою. Твердою. Без жодної казкової м’якості.

— У ту мить вона ненавиділа річку. Ненавиділа свої руки. Ненавиділа світ, у якому кохання має виглядати як зрада.

Мойсей дивився на неї, не відриваючи погляду.

— Але вона все одно відпустила.

— Так.

— Чому?

— Тому що іноді тримати — означає вбити. А відпустити — означає померти самій, але дати дитині жити.

У кімнаті стало тихо.

Музика з далекого залу більше не здавалася веселою. Вона звучала глухо, як свято в чужому світі.

— І річка понесла його? — запитав Мойсей.

— Так.

— Куди?

— До стін, за які його мати не могла увійти.

— У палац.

Ексебед заплющила очі.

— У дім Сонця.

— Там його знайшла дочка фараона.

— Так.

— Вона була добра?

Ексебед розплющила очі.

— Вона була сміливою.

— Це не одне й те саме?

— Ні. Добрим можна бути в безпечному місці. Сміливим — коли добро може коштувати тобі всього.

Мойсей довго думав.

— Вона кохала його?

Ексебед поглянула на двері, ніби чекала побачити там Леотонас.

— Так.

— А та жінка? Перша?

Його голос став тихішим.

— Вона кохала його?

Ексебед не могла говорити кілька миттєвостей.

Потім сказала:

— Більше за життя.

Мойсей ковтнув слину.

— Тоді чому не прийшла за ним?

— Тому що за деякими дітьми не можна прийти з правдою. До них можна прийти тільки під чужим ім’ям.

Він завмер.

Слова лягли на нього важко.

Під чужим ім’ям.

— Яким?

Ексебед подивилася на свої руки.

— Годувальниця. Служниця. Рабиня. Жінка, якій дозволено тримати дитину, поки вона голодна, але не дозволено сказати, чому її серце б’ється в такт з її подихом.

Мойсей встав.

Повільно.

— У цієї дитини була мати?

Ексебед підняла очі.