*******

Але коли вона підняла очі, всі підготовлені слова зникли, залишилося тільки одне.

- Хто я?

Ексебед не ворухнулася. Лише полум’я лампи здригнулося, і тінь від її руки лягла на стіл, наче тріщина.

  - Ти Мойсей.

  - Це ім’я.

  - Іноді ім’я — це все, що людина може втримати.

  - Але іноді ім’я приховує те, про що не хочуть говорити.

 Вона опустила погляд на плащ.

  - Хто тобі це сказав?

  - Ніхто.

  - Значить почув сам.

  - Так.

  Вона знову взяла голку.

  - Що саме ти почув?

  Він довго мовчав, а потім сказав:

  - Ізраїльський підкидьок.

Голка ввійшла в тканину неправильно, і Ексебед вколола палець. На синю тканину впала маленька крапля крові. Вони обоє подивилися на неї, - кров на тканині кольору ночі. Ексебед швидко притиснула палець до губ, потім спробувала стерти пляму, але Мойсей зупинив її.

- Залиш.

Вона підняла очі.

- Пляма зіпсує плащ.

- Нехай.

Це прозвучало різкіше, ніж він хотів, і вона почула.

- Мойсей…

- Це правда?

Вона мовчала.

- Я ізраїльський підкидьок?

- Ти дитина, яку знайшли біля річки.

- Це не відповідь.

- Це єдина відповідь, яку мені дозволено дати.

- Ким дозволено?

Вона заплющила очі. Слово «дозволено» видало більше, ніж вона хотіла. Мойсей нахилився вперед.

- Ти знаєш?

- Я знаю багато речей, про які не маю права говорити.

- Чому?

- Тому що слова можуть вбити.

- Мовчання теж.

Вона здригнулася. Він сам не очікував від себе такої жорстокості, але слово вже прозвучало. Ексебед повільно поклала плащ на стіл.

- Так, - сказала вона. - Мовчання теж.

За стінами кімнати продовжувалося свято, на якому Єгипет сміявся, пив, славив своїх богів і царів. А тут двоє людей сиділи перед питанням, яке було небезпечнішим за будь-який меч.

Мойсей заговорив тихіше:

- Всі кажуть, що мене знайшла Леотонас.

- Вона знайшла.

- У кошику?

- Так.

- Біля річки?

- Так.

- Але кошики не плетуться самі по собі.

Ексебед подивилася на нього так, ніби перед нею вже не хлопчик.

- Ні.

- І немовлята не приходять до річки самі.

- Ні.

- Значить, хтось поклав мене туди.

Вона не відповіла.

- Навіщо?

Її обличчя змінилося. Не від страху, а від болю, який довго тримали під замком і раптом торкнулися рукою.

- Іноді людина кладе найдорожче туди, куди сама не може пройти.

Мойсей нахмурився.

- Це відповідь?

- Це початок відповіді.

- А кінець?

- Кінець ти повинен прожити сам.

Він різко встав.

- Всі так кажуть! Ти, Леотонас, Птахмер, фараон. Всі дають мені половину слів і думають, що я маю бути вдячний.

- Ні.

- Так! Ви кажете: пізніше, коли виростеш, коли зрозумієш і серце стане міцнішим. Але ви не розумієте, що воно не стає міцнішим від туману.

Ексебед теж підвелася.

- Але правда може розбити його.

- Це моє серце.

- Ні, - сказала вона занадто швидко.

Він завмер, і вона теж. Бо слово вирвалося небезпечне, хоча й материнське. Це була не відповідь годувальниці, а крик жінки, яка занадто довго не мала права захищати те, що любить.

Мойсей дивився на неї.

- Що це означає — ні?

Ексебед зблідла.

- Я…

- Чому ти так сказала?

- Тому що…

Вона відвернулася, її руки тремтіли.

Мойсей зробив крок до неї.

- Ексебед.

- Не питай мене зараз.

- Чому?

- Тому що я можу відповісти.