*******

Але коли вона підняла очі, всі підготовлені слова зникли.

Залишилося одне.

— Хто я?

Ексебед не ворухнулася.

Лише полум’я лампи здригнулося, і тінь від її руки лягла на стіл, наче тріщина.

  — Ти Мойсей.

  — Це ім’я.

   — Іноді ім’я — це все, що людина може втримати.

   — А іноді ім’я приховує те, про що не хочуть говорити.

 Вона опустила погляд на плащ.

   — Хто тобі це сказав?

   — Ніхто.

   — Значить, почув сам.

   — Так.

  Вона знову взяла голку.

   — Що саме ти почув?

  Він довго мовчав.

  Потім сказав:

   — Ізраїльський підкидьок.

Голка ввійшла в тканину неправильно.

Ексебед вколола палець.

На синю тканину впала маленька крапля крові.

Вони обоє подивилися на неї.

Кров на тканині кольору ночі.

Ексебед швидко притиснула палець до губ, потім спробувала стерти пляму, але Мойсей зупинив її.

— Залиш.

Вона підняла очі.

— Пляма зіпсує плащ.

— Нехай.

Це прозвучало різкіше, ніж він хотів.

Вона почула.

— Мойсей…

— Це правда?

Вона мовчала.

— Я ізраїльський підкидьок?

— Ти дитина, яку знайшли біля річки.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку мені дозволено дати.

— Ким дозволено?

Вона заплющила очі.

Слово «дозволено» видало більше, ніж вона хотіла.

Мойсей нахилився вперед.

— Ти знаєш.

— Я знаю багато речей, про які не маю права говорити.

— Чому?

— Тому що слова можуть вбити.

— Мовчання теж.

Вона здригнулася.

Він сам не очікував від себе такої жорстокості.

Але слово вже прозвучало.

Ексебед повільно поклала плащ на стіл.

— Так, — сказала вона. — Мовчання теж.

За стінами кімнати продовжувало співати свято. Єгипет сміявся, пив, славив своїх богів і царів. А тут двоє людей сиділи перед питанням, яке було небезпечнішим за будь-який меч.

Мойсей заговорив тихіше:

— Усі кажуть, що мене знайшла Леотонас.

— Вона знайшла.

— У кошику.

— Так.

— Біля річки.

— Так.

— Але кошики не плетуться самі по собі.

Ексебед подивилася на нього так, ніби перед нею вже не хлопчик.

— Ні.

— І немовлята не приходять до річки самі.

— Ні.

— Значить, хтось поклав мене туди.

Вона не відповіла.

— Навіщо?

Її обличчя змінилося.

Не від страху.

Від болю, який довго тримали під замком і раптом торкнулися рукою.

— Іноді людина кладе найдорожче туди, куди сама не може пройти.

Мойсей нахмурився.

— Це відповідь?

— Це початок відповіді.

— А кінець?

— Кінець ти повинен прожити сам.

Він різко встав.

    — Усі так кажуть! Ти. Леотонас. Птахмер. Фараон. Усі дають мені половину слів і думають, що я маю бути вдячний.

— Ні.

    — Так! Ви кажете: пізніше. Коли виростеш. Коли зрозумієш. Коли серце стане міцнішим. Але ви не розумієте — воно не стає міцнішим від туману.

Ексебед теж підвелася.

— А правда може розбити його.

— Це моє серце.

— Ні, — сказала вона занадто швидко.

Він завмер.

Вона теж.

Слово вирвалося.

Небезпечне. Материнське.

Ні.

Не як заперечення рабу.