*******

- Послухай, як людина запитує про ціну, - казав він. - Якщо вона говорить надто байдуже, значить, річ їй потрібна. Якщо надто захоплюється — хоче збити ціну. А коли хвалить твою мудрість — тримай гаманець міцніше.

- А якщо говорить правду?

Самах розсміявся.

- Тоді, мій хлопчику, переконайся, чи не хворий він.

Але пізніше, коли вони залишилися наодинці, Самах сказав уже без сміху:

- Правда теж має звук, просто люди рідко слухають достатньо довго.

- Який звук?

- Вона не поспішає сподобатися.

Мойсей запам’ятав і це.

У дев’ять років його почали вчити перської мови. Вчителькою була жінка, і це здивувало двір. Її звали Аршана. Вона прибула з караваном, із східних земель, і колись служила при дворі залежного царя, доки війна не перетворила цього царя на боржника Єгипту. Тепер вона перекладала листи, які чоловіки читали з поважним виглядом, хоча розуміли лише кожне друге слово.

Аршана була високою, сивою, з очима кольору сухої землі перед дощем. Вона відмовилася кланятися Мойсею надто низько.

 - Я буду вчити тебе мови царів, які не вважають твого фараона єдиним сонцем, - сказала вона під час першої зустрічі.

Птахмер, який був присутній у кімнаті, ледь не подавився, і Мойсей відразу вирішив, що слухатиме її уважно.

Перська виявилася мовою відстаней. У ній відчувалися степи, гори, довгі дороги, намети, коні, зимове повітря, військові союзи та клятви під відкритим небом. Якщо єгипетська мова стояла як колона, фонесійська пливла як човен, то перська скакала — швидко, прямо, і з пилюкою за спиною.

Аршана вчила його не тільки говорити, а й мовчати.

 - На Сході, - казала вона, - людина, яка занадто швидко відповідає, показує, що боїться тиші.

 - А в палаці фараона, якщо мовчиш занадто довго, то думають, що щось приховуєш, - сказав Мойсей.

 - Скрізь так думають, просто розумні люди приховують важливе.

 Мойсей запитав:

 - А ви що приховуєте?

  Аршана подивилася на нього.

  - Батьківщину.

  Він не зрозумів, і вона пояснила:

   - Іноді те, що в тебе відібрали, доводиться носити в собі, щоб воно не зникло зовні.

Увечері Мойсей розповів це Ексебед. Вона сиділа біля вікна його кімнати, зашиваючи розірваний край його одягу. В останні роки її все рідше називали годувальницею, а все частіше — нянькою, потім доглядальницею, а потім просто жінкою при дитині. Але Мойсей все одно шукав її перед сном.

- А можна носити батьківщину всередині? - запитав він.

Голка зависла.

- Так.

- Навіть якщо ти живеш в іншому місці?

- Особливо тоді.

- А в тебе є батьківщина?

Ексебед знову почала шити.

- У кожної людини є місце, яке болить.

- Це і є батьківщина?

Вона подивилася на нього.

- Іноді.

- А в мене?

Її пальці стиснули тканину.

- Ти ще шукаєш.

- Де?

- В словах та людях, у тому, до кого тебе тягне, навіть якщо тобі кажуть іти в інший бік.

Мойсей замислився.

- Мене тягне до тебе.

Ексебед опустила голову над вишиванням.

- Тому що я добре розповідаю казки?

- Ні.

Вона не запитала, чому, бо побоялася.

Семітської мови його почали навчати таємно. Не зовсім таємно, бо в палаці мало що бувало повністю прихованим. Але це навчання не оголошували так голосно, як інші. Не складали пишних розкладів, не запрошували жерців перевіряти успіхи, не говорили про це за обідом у фараона.

Леотонас наполягла сама.

 - Він повинен знати мову тих, серед кого народився, - сказала вона Таї.

Тая різко зачинила двері.

- Не кажіть так.

- Як?

- «Серед кого народився».

Леотонас втомлено потерла скроні.

- Тая, йому вже десять, і він чує більше, ніж ми говоримо.

- Тим більше.

- Якщо ми не дамо йому слів, він знайде їх у тих, хто його ненавидить.

- Або у тих, хто скаже йому правду.

Леотонас промовчала, а Тая додала м’якше:

- Ви готові?

- Ні.

- Тоді навіщо?

Леотонас поглянула в бік саду, де Мойсей розмовляв з Самахом, розмахуючи руками так, ніби сперечався не з учителем, а з цілим світом.