*******

Він подивився на віддзеркалення сонця у воді.

— Я не хочу бути слабким.

— Всі люди бувають слабкими.

— А ти?

Вона сумно посміхнулася.

— Кожен день.

— Але ти дочка Сонця.

— Це лише ім’я.

— А хто ти насправді?

Питання було дитячим.

І страшним.

Леотонас довго дивилася на нього.

— Я жінка, яка знайшла дитину в річці і тепер боїться, що одного дня річка понесе її далі, ніж вона зможе йти.

Мойсей не зрозумів.

Але відчув смуток.

Він взяв її за руку.

— Мене не понесе.

Леотонас стиснула його пальці.

— Не обіцяй того, чого не знаєш.

— Я знаю.

— Ні, мій маленький. Поки що ні.

Увечері Мойсей не хотів їсти.

Нефра намагалася розважити його історією про дурного жерця й осла, але він не сміявся. Тая принесла солодкі фініки, але він відсунув чашу. Леотонас втомилася від прийомів і розмов, проте все одно прийшла побажати йому доброї ночі.

Ексебед сиділа біля його ліжка.

Вона відразу зрозуміла, що щось сталося.

Матері дізнаються це не зі слів. З того, як дитина тримає плечі. Як дивиться вбік. Як мовчить не від сну, а від тяжкості.

— Він бачив Хабена, — сказала Леотонас.

Ексебед підняла очі.

Лише на мить.

Але в цьому погляді було все.

Якого Хабена?

Кого били?

Що він зрозумів?

Що ви сказали?

Леотонас відповіла на невисловлене:

— Ізраїльського хлопчика.

Ексебед подивилася на Мойсея.

Він лежав на боці, відвернувшись до стіни.

— Він запитав про закон, — тихо сказала Леотонас.

Ексебед не відповіла.

— Я не знала, що сказати.

Ексебед майже вимовила: «Правду».

Але вчасно зупинилася.

Правда в палаці була як відкритий вогонь біля сухої тканини.

Леотонас пішла не відразу. Вона нахилилася, поцілувала Мойсея в волосся, хоча він зробив вигляд, що спить, і вийшла.

У кімнаті залишилися Ексебед і дитина.

Довго було тихо.

Потім Мойсей сказав:

— Ти спиш?

Ексебед посміхнулася.

— Я сиджу.

— Значить, не спиш.

— Правильно.

Він обернувся.

— Чому людей б’ють?

Вона заплющила очі.

Знову це питання.

— Тому що одні люди забувають, що інші люди теж відчувають біль.

— А закон?

Ексебед розплющила очі.

Мойсей дивився на неї в напівтемряві.

— Закон не людина, — сказала вона.

— Леотонас сказала, що закон повинен утримувати людей від зла.

— Хороший закон — так.

— А поганий?

Вона мовчала.

— Буває поганий закон?

Ексебед чула, як за дверима ходить охорона. Чула далеке плескання фонтану. Чула, як палац дихає навколо них каменем, золотом, чутками.

Вона мала сказати: не мені судити.

Мала сказати: спи.

Вона мала сказати: «Фараон мудрий».

Але перед нею лежав її син.

І якщо вона не могла назвати себе матір’ю, вона все ще могла дати йому те, що мати дає таємно: зерно правди, маленьке, небезпечне, живе.

— Буває, — сказала вона.

Мойсей сів.

— Тоді чому люди підкоряються поганому закону?

— Тому що бояться.

— Усі?

— Багато хто.

— А ті, хто не боїться?

Ексебед подивилася на його обличчя. На хлопчика, який уже не приймав відповіді «так влаштовано». На того, хто одного дня муситиме сказати цареві те, чого не змогли сказати тисячі.

— Ті, хто не боїться, — тихо сказала вона, — стають небезпечними для поганих законів.

Мойсей обдумав це.