Розділ 6. Перше питання

У шість років Мойсей зрозумів, що палац бреше не тільки словами, а й водою.

Фонтани співали так чисто, наче у світі не було спраги. Вода злітала срібними дугами, падала в мармурові чаші, стікала по різьблених жолобах і зникала під плитами, щоб потім знову з’явитися в іншому дворі — слухняна, прозора, прикрашена пелюстками лотоса.

А ще палац брехав золотом. Воно було повсюди: на зап’ястях служниць, на ручках дверей, на краях чаш, на шоломах вартових, на повіках статуй, на сандалях жерців, на стінах залів, де сонце відбивалося так яскраво, що доводилося мружитися. Золото говорило: тут немає бідності, немає бруду та болю. Все, що існує за межами блиску, не має значення.

Палац брехав тишею. Тут рідко кричали. Якщо хтось плакав, то його відводили за колони. Якщо когось били, то намагалися робити це там, де не ходили принцеси, посли та діти, яких хотіли виховати спокійними та врівноваженими.

Але брехня палацу була не досконалою, іноді вона тріскалася. І тоді маленький Мойсей бачив те, чого бачити не повинен.

Того дня стояла спека. Не звичайна єгипетська спека, до якої звикають навіть камені, а важка, нерухома, злісна. Повітря над плитами тремтіло, пальми в садах не шелестіли. Навіть фонтани здавалися втомленими — вода падала в чаші без колишньої дзвінкості, немов і їй було важко дихати.

Леотонас мала приймати жінок із дому намісника Харбоата, і тому Мойсея залишила з Нефрою.

Нефра була добра, молода і дуже часто відволікалася. Їй подобалося розповідати Мойсею історії, особливо такі, де злий дух перетворювався на осла, а бідний пастух обманював жреця. Вона вміла так кумедно імітувати голоси, що Мойсей щоразу реготав, навіть якщо вже чув цю історію.

Але того дня Нефра отримала листа від молодшої сестри. Лист взагалі був рідкістю, а лист з дому — ще більшою рідкістю. Вона прочитала перші рядки й посміхнулася так, ніби сонце зійшло тільки для неї.

Мойсей відразу зрозумів, що можна йти. Він не вважав це втечею, бо втеча — це коли тебе тримають. А його, як йому здавалося, ніхто не тримав. Просто дорослі завжди хотіли знати, де він перебуває, що робить, що чує, з ким розмовляє і чому мовчить. Це було втомливо.

Він спустився бічними сходами, минув зал із розписаними колонами, прослизнув за спинами двох носіїв, які несли кошики з гранатами, і опинився у проході, куди його зазвичай не пускали.

Тут палац був іншим. Не тим, який показували гостям.

Камінь під ногами був грубішим, а на стінах не було сцен перемог і богів. Запахи були різкішими: олія, піт, мокра тканина, риба, гній із стаєн. Замість музики чулися команди, скрип коліс, плескіт води, кашель слуг.

Мойсею подобалися такі місця.

У парадних залах все було занадто правильним. Тут же люди рухалися швидко, говорили справжніми голосами і рідко встигали прикидатися.

Він пройшов уздовж стіни, де сушилися килими, і побачив відкритий двір.

По центру двору стояла велика кам’яна цистерна. До неї, по черзі, підходили слуги й наповнювали глечики. Поруч двоє рабів чистили мідні посудини. Ще один хлопчик, худий і засмаглий, із перев’язаною рукою, підмітав пісок на плитах.

Мойсей зупинився.

Хлопчик був із ізраїльтян.

Він зрозумів це не по одягу — одяг у всіх слуг був майже однаковим. І не по обличчю. У палаці говорили, що ізраїльтян можна впізнати відразу, але Мойсей вже знав: це неправда. Люди впізнавали одне одного не по крові, а по тому, як на них дивилися.

На цього хлопчика дивилися як на річ, яка погано працює.

Над ним стояв наглядач на ім’я Хабен.

Мойсей знав його. Хабен був кремезним чоловіком з маленькими очима та руками, схожими на кийки. У присутності Леотонас він завжди кланявся надто низько і посміхався надто довго. У присутності слуг майже ніколи не посміхався.

- Швидше! - крикнув Хабен.

Хлопчик почав підмітати швидше.

Пісок лип до вологих плит. Мітла була стара, розтягнута, а перев’язана рука заважала.

- Швидше, я сказав!

Хлопчик кивнув.

Кивок, скоріш за все, здався Хабену недостатньо шанобливим, і він ударив його. Не батогом, а долонею.

Але долоня в нього була важка. Хлопчик впав на коліна, а мітла відлетіла вбік.

Мойсей відчув, як всередині нього щось стиснулося. Він уже бачив, як б’ють людей. Це було випадково, і щоразу хтось із дорослих був поруч, хто поспішав відвести його, відволікти, пояснити, що він неправильно зрозумів. Але зараз поруч нікого не було.

Хабен схопив хлопчика за плече і смикнув вгору.

- Ти глухий?

- Ні, пане.

- Тоді чому працюєш як хворий віслюк?

- Вибачте, пане.

- Вибачте, - передражнив Хабен. - Ви всі вмієте тільки це. Просити, мовчати та розмножуватися.

Хлопчик опустив голову.

Ці слова Мойсей зрозумів не повністю, але зрозумів достатньо.