*******

За межами палацу починався другий Єгипет.

Там вода не співала у фонтанах.

Там її носили у важких глечиках.

Від каналів до будинків.

Від колодязів до майстерень.

Від Нілу до цегляних ям.

Там діти вчилися ходити не по килимах, а по багнюці.

Там немовлята засинали під стукіт дерев’яних форм, у яких сушили цеглу. Під плескіт глини. Під кашель старих. Під клацання батога.

Ранок у рабських кварталах починався до сходу сонця.

Спочатку глухо лунав барабан наглядача. Потім відчинялися двері. Потім люди виходили, ще не встигнувши до кінця прокинутися. Чоловіки, жінки, підлітки. Дехто ніс кошики, інші — дерев’яні лопати, треті — молодших дітей, яких нікому було залишити.

Цегляні ями лежали на захід від робочого поселення.

Глина там ніколи не висихала повністю. Вона липнула до ніг, до рук, до волосся, до шкіри. Її місили ногами, змішували з водою та соломою, потім вдавлювали у форми, витягували, перевертали, складали рядами під сонцем.

День за днем.

Рік за роком.

Покоління за поколінням.

Ізраїльтяни робили цеглу для стін, які не могли перетнути.

Канали, воду з яких не пили першими.

Будинки, в яких ніколи не жили.

Храми богам, яким не молилися.

Вони будували Єгипет.

І Єгипет називав їх ледачими.

Над цегляними дворами висіли таблиці норм. На них писарі зазначали, скільки потрібно зробити за день. Скільки рядів. Скільки блоків. Скільки людей. Скільки покарань.

Писці сиділи в тіні навісів.

Працівники стояли на сонці.

Якщо цегла тріскалася — винна рука.

Якщо не вистачало соломи — винна рука.

Якщо дитина захворіла і мати працювала повільніше — винна рука.

Якщо старий падав — винна рука, яка занадто довго прожила.

У наглядачів були короткі батоги з сиром’ятної шкіри. Вони не вбивали відразу. Вони вчили тіло пам’ятати.

Там, у ямах, хлопчик на ім’я Осер навчався рахувати.

Не за табличками.

Не за зірками.

Не за книгами.

За ударами.

Один удар — якщо кошик не повний.

Два — якщо форма погано очищена.

Три — якщо підняв очі.

П’ять — якщо відповів.

Йому було сім.

У цьому віці, в палаці, Мойсею вже показували кольорові камені, вчили розрізняти лотос і папірус, давали слухати музику і дозволяли ламати очеретяні палички писарів, бо принци все ламають, а слуги все замінюють.

Осеру не дозволяли ламати нічого.

Навіть власний страх.

Його мати колись знала кілька знаків письма. Її батько таємно навчав її, коли вона була маленькою. Він казав, що людина, яка вміє читати, чує голоси мертвих і живих навіть через час.

Потім з’явилися нові укази.

Ізраїльтянам заборонили вчитися.

Школи для них закрили. Вчителів покарали. Сувої забрали. Дітей, яких ловили з глиняними табличками, били так, що руки тремтіли ще багато днів.

Мати Осера іноді креслила пальцем на пилу знак.

Швидко.

Поки ніхто не бачив.

Потім стирала.

— Що це? — питав Осер.

— Нічого.

— Ти завжди кажеш нічого.

Вона дивилася на нього з таким болем, що він перестав питати.

Так Єгипет забирав мову.

Не відразу.

Спочатку забороняв школи.

Потім книги.

Потім знаки.

Потім питання.

Потім пам’ять про те, що питання колись були дозволені.

І все це називалося Законами Сонця.

Закони Сонця висіли на стінах судів, храмів, міських воріт і будинків наглядачів.

Вони були написані красивими знаками.

У Єгипті все страшне намагалися писати красиво.

Перший закон говорив: фараон — син Сонця і центр земного порядку.

Другий: усі землі, води, стада, врожаї та люди перебувають під його заступництвом.

Третій: той, хто поклоняється не богам Єгипту, а Великому Духу, не має права навчати інших.

Четвертий: ізраїльтяни не можуть займати сонячні місця — тобто бути господарями, вчителями, суддями, воєначальниками, писарями та власниками будинків.