*******

Леотонас повільно обернулася.

- Дивні слова.

- Старі жінки так кажуть.

- Твоя мати так казала?

Ексебед завмерла. Образ матері раптово спалахнув: руки, що пахли борошном; тиха пісня; шепіт перед сном про Великого Духа, який не живе в статуях.

- Так.

- Вона жива?

- Ні, пані.

- Єгипет забрав?

Ексебед підняла очі, а Леотонас сама здивувалася своєму запитанню, і це було помітно. В палаці так не говорили, бо в палаці смерть раба була частиною господарства, а не частиною горя.

Ексебед відповіла:

- Єгипет багато чого забирає.

Леотонас кивнула.

- Так.

І це «так» прозвучало так тихо, наче не мало права на існування.

Мойсей наївся і заснув біля грудей. Ексебед не рухалася. Вона боялася, що якщо відірве його від себе, то знову втратить.

Леотонас підійшла ближче.

- Його треба вкласти.

- Так, пані.

Але Ексебед не ворухнулася, а Леотонас дивилася на неї уважно.

Потім сказала:

- Ти можеш потримати його ще трохи.

Ексебед заплющила очі.

- Дякую.

- Не дякуй мені за те, що має бути природним.

Ексебед гірко подумала: природне померло в Єгипті давно. Але вголос сказала:

- В палаці все належить панам, навіть час.

Леотонас сіла навпроти. Не на високий стілець, а на низьку лаву, майже на одному рівні з нею. Це було неправильно, і Ексебед напружилася.

- Пані, вам не слід…

- Що?

- Сидіти так близько до мене.

- Чому?

- Тому що я рабиня.

- А якщо я про це забуду?

- Інші нагадають.

Леотонас посміхнулася.

- В палаці завжди є хтось, хто готовий нагадати людині про її клітку.

Ексебед подивилася на неї обережно, бо принцеса говорила не як пані, задоволена владою. Вона говорила як людина, яка теж знала про стіни. Не рабські, з глини та нужди, а з золота, крові, очікувань та чужих очей.

Леотонас сказала:

- Мені сказали, що тебе оголосять його матір’ю в записах.

Ексебед відчула, як серце болісно стиснулося.

- Мене?

- Так.

- Чому?

- Тому що Єгипту потрібне пояснення.

- А якщо пояснення брехливе?

Леотонас подивилася на неї прямо.

- Єгипет не завжди питає правду, перш ніж писати.

Ексебед мовчала.

- Цей запис захистить його, і можливо тебе, - продовжила Леотонас. - Якщо ти будеш його годувальницею офіційно, ніхто не здивується, що ти поруч із ним.

Офіційно. Це слово було холодним. Офіційно вона буде матір’ю, а по правді — ніким.

- Я розумію, пані.

- Правда?

- Ні, але я буду поводитися так, ніби розумію.

Леотонас довго дивилася на неї, а потім тихо сказала:

- Ти смілива.

Ексебед ледь не розсміялася, але сміх застряг у горлі.

- Ні, пані, сміливі обирають небезпеку, а в рабів часто немає вибору.

- Ти відпустила б дитину в річку, якби не було вибору?

Питання влучило точно, занадто точно, і Ексебед завмерла. Мойсей спав у неї на руках. Його маленька долонька лежала на її шкірі, і вона відчувала кожен його подих.

Леотонас не відводила погляду. Вона знає? Ні, не знає, але відчуває. Бо жінки іноді серцем знають те, що не можуть довести словами.

Ексебед відповіла повільно:

- Іноді річка милосердніша за берег.

Леотонас заплющила очі, і на мить між ними не стало ні палацу, ні закону, ні крові, ні рангу. Були лише дві жінки і дитина, яку обидві вже полюбили.

Потім Леотонас розплющила очі.

- Слухай мене уважно, Ексебед.

- Так, пані.

- В палаці тебе розпитуватимуть. Не відразу, але згодом. Жерці, писарі, служниці, євнухи, можливо, сам фараон. Вони дивитимуться на твоє обличчя, коли ти триматимеш його в руках. Вони чекатимуть на помилку, на одне слово чи неправильний рух. На одну сльозу, що проллється не вчасно.

Ексебед кивнула.

- Ти повинна пам’ятати, що якщо ти видаси правду, то загинеш не тільки ти.