Леотонас побачила її відображення у бронзовому дзеркалі.
Але нічого не сказала.
Мойсей їв. Маленькі пальці стискали тканину на грудях Ексебед. Його повіки тремтіли. Іноді він зупинявся, робив короткий вдих і знову тягнувся до життя.
Ексебед дивилася на його маківку.
І всередині, глибше за мову, глибше за страх, глибше за клятву, промовляла:
Я твоя мати.
Не губами.
Кров’ю.
Я твоя мати.
Кожним ударом серця.
Я твоя мати.
Кожною краплею молока.
Її обличчя залишалося спокійним.
Рабиня.
Годувальниця.
Жінка, призначена записом Дому Писця матір’ю дитини — і тому позбавлена права бути нею по-справжньому.
Леотонас стояла біля вікна.
— Він заспокоївся, — сказала вона.
— Так, пані.
— Значить, ти йому підходиш.
Ексебед опустила очі.
— Молоко заспокоює немовля краще, ніж ми.
Леотонас повільно обернулася.
— Дивні слова.
— Старі жінки так кажуть.
— Твоя мати так казала?
Ексебед завмерла.
Образ матері раптово спалахнув: руки, що пахли борошном; тиха пісня; шепіт перед сном про Великого Духа, який не живе в статуях.
— Так.
— Вона жива?
— Ні, пані.
— Єгипет забрав?
Ексебед підняла очі.
Леотонас сама здивувалася своєму запитанню. Це було помітно.
У палаці так не говорили. У палаці смерть рабів була частиною господарства, а не частиною горя.
Ексебед відповіла:
— Єгипет багато чого забирає.
Леотонас кивнула.
— Так.
І це «так» прозвучало так тихо, що майже не мало права на існування.
Мойсей наївся і заснув біля грудей.
Ексебед не рухалася.
Вона боялася, що якщо відірве його від себе, то знову втратить.
Леотонас підійшла ближче.
— Його треба вкласти.
— Так, пані.
Але Ексебед не ворухнулася.
Леотонас дивилася на неї.
Потім сказала:
— Ти можеш потримати його ще трохи.
Ексебед заплющила очі.
— Дякую.
— Не дякуй мені за те, що має бути природним.
Ексебед гірко подумала: природне померло в Єгипті давно.
Але вголос сказала:
— У палаці все належить панам. Навіть час.
Леотонас сіла навпроти.
Не на високий стілець, а на низьку лаву, майже на одному рівні з нею.
Це було неправильно.
Ексебед напружилася.
— Пані, вам не слід…
— Що?
— Сидіти так близько до мене.
— Чому?
— Тому що я рабиня.
— А якщо я про це забуду?
— Інші нагадають.
Леотонас посміхнулася.
— У палаці завжди є хтось, хто готовий нагадати людині про її клітку.
Ексебед подивилася на неї обережно.
Принцеса говорила не як пані, задоволена владою.
Вона говорила як людина, яка теж знала про стіни.
Не такі, як рабські. Не з глини та нужди. А з золота, крові, очікувань, чужих очей.
Леотонас сказала:
— Мені сказали, тебе оголосять його матір’ю в записі.
Ексебед відчула, як серце болісно стиснулося.
— Мене?
— Так.
— Чому?
— Тому що Єгипту потрібне пояснення.
— А якщо пояснення неправда?
Леотонас подивилася на неї прямо.
— Єгипет не завжди питає правду, перш ніж писати.
Ексебед мовчала.
— Цей запис захистить його, — продовжила Леотонас. — І, можливо, тебе. Якщо ти будеш його годувальницею офіційно, ніхто не здивується, що ти поруч із ним.
Офіційно.
#25 в Історичний роман
#92 в Фантастика
#29 в Наукова фантастика
владний сильний герой, історія боротьби світла й темряви, історії і дива
Відредаговано: 04.05.2026