*******

Золото на дитині, що народилася в глині.

Він не плакав.

Його обличчя було спокійним, але губи рухалися: шукав груди. Голодний. Живий. Теплий. Її.

Ексебед зробила крок і зупинилася.

Її руки самі потягнулися вперед.

Вона стиснула пальці в кулаки.

Не можна.

Леотонас обернулася.

Вона була молодшою, ніж Ексебед очікувала. Не дівчинка, ні. Але на її обличчі ще не було тієї мертвої гладкості, яку Ексебед бачила у знатних жінок, що проїжджали повз рабські двори. Леотонас здавалася втомленою. Настороженою. І дивно переляканою — не за себе.

За дитину.

Дві жінки подивилися одна на одну.

Між ними лежала прірва.

Одна народилася в палаці.

Інша — під законом, який не визнавав її голос.

Одна могла наказати відкрити ворота.

Інша не могла захистити власні двері.

Одна тримала немовля.

Інша дала йому життя.

Мойсей тихо пискнув.

Ексебед ледь не похитнулася.

Леотонас помітила.

Звичайно, помітила.

Вона була дочкою фараона. У палаці уважність була зброєю. Але в цю мить її погляд не був поглядом мисливця. Швидше — жінки, яка раптом побачила перед собою не годувальницю, а рану.

Тая вклонилася.

— Пані, це Ексебед. У неї є молоко.

Леотонас кивнула.

— Залиш нас.

Тая завмерла.

— Пані…

— За дверима.

— Але…

— За дверима, Тая.

Старша служниця стиснула губи, вклонилася й вийшла.

Двері зачинилися.

У кімнаті залишилися троє.

Леотонас.

Ексебед.

Дитина, у якої було дві матері й жодного безпечного імені.

Кілька миттєвостей ніхто не говорив.

Потім Леотонас запитала:

— Ти вмієш мовчати?

Ексебед опустила голову.

Ось воно.

Питання.

Саме те, про яке попереджала Тая. Саме те, яке стосувався не голосу, а життя.

Вона відповіла рівно:

— Я рабиня, пані. Нас вчать мовчати раніше, ніж говорити.

Леотонас не відразу відповіла.

Мойсей заворушився у неї на руках, почав морщитися, готуючись заплакати.

Ексебед відчувала цей плач ще до того, як він з’явився. Так відчувають дощ кістки старих. Так відчуває земля коріння, яке ще не пробилося назовні.

Леотонас подивилася на немовля.

— Він голодний.

Ексебед кивнула.

— Так, пані.

— Підійди.

Ноги не слухалися.

Вона підійшла.

Леотонас не відразу віддала дитину. Її пальці міцніше стиснули тканину.

І Ексебед зрозуміла: ця жінка теж боїться відпускати його.

Дивна, неможлива думка.

Дочка фараона боїться втратити свого сина.

Леотонас тихо сказала:

— Я знайшла його біля річки.

Ексебед мовчала.

— У кошику.

Мовчання.

— Він був один.

Ексебед відчула, як усередині все вирвалося назовні.

Ні.

Він не був один.

Я йшла поруч, поки могла.

Я стояла у воді.

Я чула його крик.

Я померла там, у очереті, і прийшла сюди тільки тому, що він живий.

Але вголос вона сказала:

— Боги були милостиві до нього.

Леотонас уважно подивилася на неї.

— Які боги?

Небезпечне запитання.

Дуже небезпечне.

Ексебед опустила очі ще нижче.

— Ті, яким дозволено бути милостивими у палаці.

Леотонас раптом майже посміхнулася.

Не весело.

Сумно.

— Ти обережна.

— Обережні живуть довше, пані.