*******

Дорога до палацу була недовгою, але здавалася переходом з одного світу в інший.

Спочатку — квартал рабів.

Глина, пил, низькі стіни, запах диму, кислого молока, поту і страху. Діти дивилися з дверей. Жінки відводили погляд. Чоловіки робили вигляд, що зайняті роботою, але кожен бачив, як Ексебед іде між єгиптянами.

Потім — ворота ремісників.

Там вирували майстерні. Мідники били по металу. Ткачі витягували нитки. Каменярі обтесували блоки для нових будівель, які ніхто з них ніколи не назве своїми.

Потім — зовнішній двір.

Тут земля вже була виметена. Вартові стояли рівно, як статуї. На стінах висіли щити з сонячним знаком. Повітря пахло маслом і гарячим каменем.

Ексебед йшла, опустивши голову.

Її вчили цьому з дитинства.

Не дивись на обличчя панів.

Не затримуй погляд на зброї.

Не читай знаки на стінах, навіть якщо вмієш.

Не показуй, що розумієш більше, ніж від тебе чекають.

Але сьогодні вона бачила все.

Дванадцять воріт.

Вежі.

Стіни такі широкі, що по них могли йти дванадцять чоловіків у ряд.

Піраміди за палацом — нерухомі, величезні, ніби сама гордість Єгипту перетворилася на камінь.

«Ось куди прийшов мій син», — подумала вона.

І тут же виправила себе.

Не мій.

Не можна.

Не можна навіть всередині?

Вона не знала.

Можливо, думки теж чують стіни.

Біля третіх воріт її зупинили.

Охоронець оглянув її руки, волосся, складки одягу. Жінку з рабів не можна було впустити до палацу без перевірки. Навіть якщо її покликали годувати дитину, яку сама дочка фараона принесла з річки.

— Ім’я? — запитав писар біля воріт.

Ексебед мовчала.

Євнух відповів за неї:

— Ексебед. Народ Ізраїлю. Дружина Аврама, працівника цегляних дворів.

Писар записав.

Тростинова паличка заскрипіла.

Ексебед здригнулася від цього звуку.

Так звучала влада Єгипту: не завжди криком, не завжди мечем. Іноді — тонкою паличкою по папірусі.

Ім’я увійшло до запису.

Тепер палац знав її.

А якщо палац знав, він міг у будь-який день забрати все інше.

— Причина входу? — запитав писар.

— Годувальниця для немовляти, знайденого дочкою фараона.

Писар підвів очі.

Його погляд затримався на грудях Ексебед трохи довше, ніж потрібно. Потім він поставив знак і махнув рукою.

— Провести.

Усередині палацу світло було іншим.

Не сонячним — хоча сонця тут було багато. Світло відбивалося від білого каменю, від води в басейнах, від золота на колонах, від гладеньких підлог, таких чистих, що Ексебед боялася залишити на них слід.

Її сандалі були старими.

Пил рабського кварталу прилип до країв підошов.

Їй захотілося зняти їх і йти босоніж, але вона не знала, чи буде це зухвалістю чи приниженням. У палаці навіть приниження мало свої правила.

Служниці дивилися на неї.

Одні — з цікавістю.

Інші — з огидою.

Треті — з жалістю, яку вони, ймовірно, самі в собі зневажали.

Ексебед йшла за Таєю, старшою служницею Леотонас.

Тая була вже немолодою, але рухалася так, ніби кожен коридор належав їй саме настільки, наскільки це було потрібно, щоб вижити. Вона навіть не озирнулася, поки вони не звернули в бічну галерею, де не було сторонніх.

Там вона зупинилася.

— Слухай уважно.

Ексебед підняла очі.

Тая вивчала її обличчя.

Дуже уважно.

— Тебе привели годувати дитину. Ти будеш робити тільки це, поки пані не скаже інакше. Ти не будеш задавати питань. Не будеш дивитися на тих, хто вище тебе, довше, ніж потрібно. Не будеш відповідати, якщо не запитують. Не будеш говорити про дитину за межами покоїв. Зрозуміла?

— Так, пані.

— Я не пані.

— Так.

Тая примружилася.

— Ти нещодавно народила.

Це не було питанням.

Ексебед відчула, як серце підскочило до горла.

— Так.

— Хлопчика?