*******

Біля дверей Мара схопила її за лікоть.

Стара не обійняла її. У присутності слуг це було заборонено, але її пальці міцно стиснулися.

- Мовчи, - сказала Мара.

Ексебед кивнула.

- Навіть коли серце кричатиме.

- Знаю.

- Ще не знаєш, але дізнаєшся.

І її повели.

Дорога до палацу була недовгою, але здавалася переходом з одного світу в інший.

Спочатку був квартал рабів. Глина, пил, низькі стіни, запах диму, кислого молока, поту і страху. Діти дивилися з дверей, а жінки відводили погляд. Чоловіки робили вигляд, що зайняті роботою, хоча кожен бачив, як Ексебед іде між єгиптянами.

Потім були ворота ремісників, де грохотіли майстерні. Мідники били по металу, ткачі витягували нитки, каменярі обтесували блоки для нових будівель, які ніхто з них ніколи не назве своїми.

Потім був зовнішній двір. Тут земля вже була підметена, а вартові стояли рівно, наче статуї. На стінах висіли щити з сонячним знаком, а повітря пахло маслом і гарячим каменем.

Ексебед йшла, опустивши голову, бо її вчили цьому з дитинства. Не дивитись на обличчя панів і на їх зброю, не читай знаки на стінах, навіть якщо вмієш. І ніколи не показувати, що розумієш більше, ніж від тебе чекають.

Але сьогодні вона побачила все. І стіни широкі, що по них могли йти дванадцять чоловіків у ряд, і вежі з воротами. І піраміди за палацом — нерухомі, величезні, ніби сама гордість Єгипту перетворилася на камінь.

«Ось куди попав мій син», — подумала вона.

І тут же виправила себе. Не можна так навіть думати, що він мій син. Можливо, думки теж чують стіни.

Біля третіх воріт їх зупинили.

Охоронець оглянув її руки, волосся, складки одягу. Жінку з рабів не можна було впустити до палацу без перевірки. Навіть якщо її покликали годувати дитину, яку сама дочка фараона принесла з річки.

- Ім’я? - запитав писар біля воріт.

Ексебед мовчала.

Євнух відповів за неї:

- Ексебед, з народу Ізраїлю. Дружина Аврама, працівника цегляних дворів.

Писар почав писати, тростинова паличка заскрипіла. Ексебед здригнулася від цього звуку. Так звучала влада Єгипту: не завжди криком, не завжди мечем. Іноді — тонкою паличкою по папірусі.

Ім’я увійшло до запису, і тепер палац знав її.

А якщо палац знав, то він міг у будь-який день забрати все інше.

- Причина входу? - запитав писар.

- Годувальниця для немовляти, знайденого дочкою фараона.

Писар підвів очі.

Його погляд затримався на грудях Ексебед трохи довше, ніж потрібно. Потім він поставив знак і махнув рукою.

- Провести.

Усередині палацу світло було іншим. Не сонячним, хоча сонця тут було багато. Світло відбивалося від білого каменю, від води в басейнах, від золота на колонах, від гладенької підлоги, такої чистої, що Ексебед боялася залишити слід на ній.

Її сандалі були старими. Пил рабського кварталу прилип до країв підошов, і їй захотілося зняти їх і йти босоніж. Але вона не знала, чи буде це зухвалістю чи приниженням, бо в палаці навіть приниження мало свої правила.

Служниці дивилися на неї. Одні з цікавістю, другі з огидою, треті з жалістю, яку вони, ймовірно, самі в собі зневажали.

Ексебед йшла за Таєю, старшою служницею Леотонас.

Тая була вже немолодою, але рухалася так, ніби кожен коридор належав їй саме настільки, наскільки це було потрібно, щоб вижити. Вона навіть не озирнулася, поки вони не звернули в бічну галерею, де не було сторонніх.

Там вона різко зупинилася.

- Слухай мене уважно.

Ексебед підняла очі.

Тая пильно вивчала її обличчя.

- Тебе привели годувати дитину, і ти будеш робити тільки це, поки пані не скаже інакше. Ти не будеш задавати питань. Не будеш дивитися на тих, хто вище тебе, довше, ніж потрібно. Не будеш відповідати, якщо тебе не запитують. І не будеш говорити про дитину за межами покоїв. Зрозуміла?

- Так, пані.

- Я не пані.

- Так.

Тая примружилася.

- Ти нещодавно народила.

Це не було питанням.

Ексебед відчула, як серце почало вириватися к грудей.

- Так.

- Хлопчика?

Занадто довге мовчання.

Тая зробила крок ближче.

- Відповідай так, щоб я могла тебе врятувати, якщо знадобиться.

Ексебед змусила себе вимовити:

- У мене була дитина.

- Була?

- Його більше немає зі мною.