Розділ 4. Мати без імені

Ексебед знайшли біля третіх воріт.

Не відразу.

Спочатку палацові слуги пройшли нижніми кварталами, розпитуючи про жінок, у яких нещодавно народилася дитина. Вони йшли не як солдати — без списів, без собак, без криків. Але страх все одно йшов попереду них.

Коли єгиптянин запитував у рабському кварталі, люди чули не питання.

Вони чули вирок, який ще обирав собі ім’я.

Жінки зачиняли двері. Старі прикидалися глухими. Дівчата ховалися за матерями. Чоловіки відповідали коротко, опустивши очі, бо надто довгий погляд міг бути сприйнятий за зухвалість, а надто швидкий — за брехню.

— Потрібна годувальниця, — повторював палацовий євнух. — Для дитини, знайденої дочкою фараона. 

Ніхто не вірив.

Занадто м’які слова.

Потрібна годувальниця.

Так могли сказати про царське немовля, про сина вельможі, про дитину з дому, де жінки носили золото на зап’ястях і не знали, як пахне сира цегла.

Але про дитину, знайдену біля води, — всі вже чули. У рабському кварталі чутки теж вміли поширюватися. Тільки тут вони поширювалися не заради цікавості, а заради виживання.

Хтось бачив, як вранці до річки йшла жінка.

Хтось чув, як плакало немовля.

Хтось помітив, що в Ексебед більше немає живота, але немає й дитини.

Ніхто не сказав цього вголос.

Вона стояла біля стіни будинку, коли посланці зупинилися перед нею.

Мара була поруч. Стара повитуха тримала кошик з білизною і робила вигляд, що пере, хоча тканина давно висохла на сонці.

Абрам стояв у дверях. Його обличчя було нерухомим.

Лише очі видавали його.

Це були очі людини, яка вже втратила сина одного разу і тепер боялася втратити дружину.

Палацовий євнух оглянув Ексебед швидко, без грубості, але зі звичною владністю.

— Ти нещодавно народжувала?

Ексебед опустила голову.

— Так, пане.

— Дитина жива?

Світ звузився до одного слова.

Мара перестала рухатися.

Абрам вдихнув — і не видихнув.

Ексебед відчула, як молоко болісно налилося до грудей, ніби тіло зрадило її раніше за язик.

Вона могла сказати: ні.

Так було б безпечніше.

Мертвих дітей не шукають так ретельно, як живих.

Але якщо вона скаже «ні», її не візьмуть до палацу. Якщо не візьмуть — вона не побачить сина. Якщо не побачить — він буде пити молоко чужої жінки, чути чужий голос, засинати на чужих руках.

І, можливо, коли виросте, ніколи не впізнає навіть запаху своєї матері.

Ексебед відповіла:

— Моєї дитини більше немає зі мною.

Євнух примружився.

Відповідь була правдою.

Але в палаці такі відповіді називали небезпечними.

— Ти можеш годувати?

Вона кивнула.

— Тоді підеш.

Абрам зробив крок уперед.

— Куди?

Один зі слуг різко повернувся до нього.

— Тебе питали?

Абрам завмер.

Ексебед не поглянула на чоловіка. Якби поглянула, то не змогла б іти.

Євнух сказав:

— Дочка фараона шукає жінку з народу Ізраїлю. Немовляті потрібне молоко. Ти будеш годувати його, поки пані не вирішить інакше.

Мара тихо видихнула.

Абрам заплющив очі.

Ексебед вклонилася.

— Я піду.

— Зараз.

— Дайте мені взяти покривало.

— Бери.

Вона увійшла в хату.

Усередині було темно й задушливо. На циновці все ще лежала тканина, на якій вона народжувала. Біля стіни стояла порожня колиска, яку Абрам зробив вночі, коли він ще сподівався, що вони зможуть сховати дитину вдома хоча б на кілька днів.

Ексебед підійшла до колиски й доторкнулася до її краю.

Дерево було шорстким.

Непотрібним.

Абрам увійшов слідом.

Вони стояли мовчки.

Зовні чекали палацові слуги. Мара голосно сварила когось за те, що той топче чисту білизну. Вона робила це навмисно, даючи їм кілька миттєвостей.

— Не ходи, — сказав Абрам.

Ексебед не обернулася.

— Я мушу.

— Це палац.