Розділ 4. Мати без імені

Ексебед знайшли біля третіх воріт не відразу. Спочатку палацові слуги пройшли нижніми кварталами, розпитуючи про жінок, у яких нещодавно народилася дитина. Вони йшли не як солдати — без списів, собак і криків. Але страх все одно йшов попереду них. Бо коли єгиптянин запитував у рабському кварталі, то люди чули не питання а вирок, який ще обирав собі ім’я.

Жінки зачиняли двері, старі прикидалися глухими, а дівчата ховалися за матерями. Чоловіки відповідали коротко, опустивши очі, бо надто довгий погляд міг бути сприйнятий за зухвалість, а надто швидкий — за брехню.

- Потрібна годувальниця, - повторював палацовий євнух. - Для дитини, знайденої дочкою фараона. 

Ніхто не вірив, бо слова були занадто м’якими: «Потрібна годувальниця». Так могли сказати про царське немовля, про сина вельможі, про дитину з дому, де жінки носили золото на зап’ястях і не знали, як пахне сира цегла. Але про дитину, знайдену біля води, всі вже чули. В рабському кварталі чутки теж вміли поширюватися. Тільки тут вони поширювалися не заради цікавості, а заради виживання. Хтось бачив, як вранці до річки йшла жінка, а потім плакало немовля. Хтось помітив, що в Ексебед більше немає живота, але немає й дитини. Але ніхто не сказав цього вголос.

Ексебед стояла біля стіни будинку, коли посланці зупинилися перед нею. Мара була поруч. Стара повитуха тримала кошик з білизною і робила вигляд, що пере, хоча тканина давно вже висохла на сонці. Абрам стояв у дверях. Його обличчя було нерухомим, і тільки очі видавали його. Це були очі людини, яка вже втратила сина одного разу, і тепер боялася втратити дружину.

Палацовий євнух оглянув Ексебед швидко, без грубості, але зі звичною владністю.

- Ти нещодавно народжувала?

Ексебед опустила голову.

- Так, пане.

- Дитина жива?

Світ звузився до одного слова. Мара перестала рухатися, а Абрам вдихнув — і не видихнув. Ексебед відчула, як молоко болісно налилося в грудях, ніби тіло зрадило її раніше за язик. Вона могла сказати: «ні». Так було б безпечніше, бо мертвих дітей не шукають так ретельно, як живих. Але якщо вона скаже «ні», то її не візьмуть до палацу, а якщо не візьмуть, то вона не побачить сина. А якщо не побачить, то він буде пити молоко чужої жінки, чути чужий голос, засинати на чужих руках. І, можливо, коли виросте, ніколи не впізнає навіть запаху своєї матері.

Ексебед відповіла:

- Моєї дитини більше немає зі мною.

Євнух примружився, бо відповідь була правдою, хоча в палаці такі відповіді називали небезпечними.

- Ти можеш годувати?

Вона кивнула.

- Тоді підеш.

Абрам зробив крок уперед.

- Куди?

Один із слуг різко повернувся до нього.

- Тебе питали?

Абрам завмер, а Ексебед навіть не поглянула на чоловіка. Бо якби поглянула, то не змогла б іти.

Євнух сказав:

- Дочка фараона шукає жінку з народу Ізраїлю. Немовляті потрібне молоко, і ти будеш годувати його, поки пані не вирішить інакше.

Мара тихо видихнула, Абрам заплющив очі, а Ексебед вклонилася.

- Я піду.

- Йдемо зараз.

- Дайте мені взяти покривало.

- Бери.

Вона увійшла в будинок. Усередині було темно й задушливо, а на циновці все ще лежала тканина, на якій вона народжувала. Біля стіни стояла порожня колиска, яку Абрам зробив вночі, коли він ще сподівався, що вони зможуть сховати дитину вдома хоча б на кілька днів.

Ексебед підійшла до колиски і доторкнулася до її краю. Дерево було шорстким, і нікому не потрібним. Абрам увійшов слідом, і вони стояли мовчки. Зовні чекали палацові слуги. Мара голосно сварила когось за те, що той топче чисту білизну. Вона робила це навмисно, даючи їм кілька миттєвостей.

- Не ходи, - сказав Абрам.

Ексебед не обернулася.

- Я мушу, там він.

- А якщо вони дізнаються…

- Не дізнаються.

- Якщо він заплаче у тебе на руках інакше, ніж у інших?

- Немовлята завжди плачуть.

- А якщо ти назвеш його по імені?

Вона заплющила очі, бо цього вона боялася. Не охоронців, жерців чи погляду дочки фараона. Вона боялася одного: що її власний рот зрадить її серце.

Абрам підійшов ближче.

- Ексебед.

Вона взяла покривало.

- Я не назву.

- Ти не зможеш.

Вона повернулася до нього.

- Зможу.

- Ти його мати.

- Тому зможу.

Ця відповідь ніби постарила його. Абрам хотів доторкнутися до її обличчя, але зупинився. Його руки були брудними від глини, а її зараз поведуть до палацу. Ніби чистота могла захистити від горя.