Розділ 3. Брехня, записана золотом

У палаці новини завжди поширювалися швидше, ніж пересувалися люди.

Вони просочувалися крізь щілини дверей, ковзали коридорами разом із запахом пахощів, ховалися у складках одягу, перелітали з вуст у вуста, змінюючи форму, як дим над жертовною чашею.

З того часу, як Леотонас піднялася з річкового саду з немовлям на руках, весь східний корпус уже знав: дочка фараона щось знайшла біля води.

Через кілька хвилин стало відомо: це дитина.

Ще через кілька хвилин — хлопчик.

Потім хтось прошепотів слово, яке не мав би вимовляти:

— Ізраїльський.

І палац завмер.

Не весь одразу. Палаци не завмирають, як люди. Вони роблять це поступово.

Спочатку замовкла одна служниця біля фонтану. Потім два писарі перестали сперечатися про постачання зерна. Потім євнух біля внутрішніх воріт зробив вигляд, що поправляє браслет на зап’ясті, хоча насправді прислухався до кроків. Потім жрець, що проходив через галерею Сонця, зупинився біля колони і довго дивився вслід Леотонас.

До полудня про немовля знали всі.

І кожен розумів одне: якщо дитина дійсно була ізраїльським хлопчиком, то він не був просто дитиною.

Він був порушенням закону.

Леотонас сиділа у своїх покоях, тримаючи Мойсея на руках.

Він спав.

Це було майже образливо.

Навколо нього наростав страх. Служниці ходили безшумно, ніби в кімнаті лежало не немовля, а посудина з отрутою. Тая раз у раз визирала в коридор. Нефра сиділа біля вікна, стискаючи край покривала так міцно, що пальці побіліли. Біля дверей стояли два охоронці, і обидва робили вигляд, що не дивляться всередину.

А Мойсей спав.

М’яко. Тепло. Невинно.

Леотонас дивилася на його обличчя і думала, що світ влаштований жахливо, якщо таке обличчя може бути причиною смертного вироку.

Тая увійшла без стуку.

Це саме по собі було поганим знаком.

— Пані.

Леотонас підняла очі.

— Батько знає?

— Фараон кличе вас.

У кімнаті стало тихіше.

Нефра встала.

— Може, спочатку…

Тая різко поглянула на неї.

Дівчина замовкла.

Леотонас обережно передала немовля Нефрі.

Та прийняла його так, ніби тримала чашу з вогнем.

— Якщо він прокинеться, — сказала Леотонас, — поклич мене.

Тая не витримала:

— Якщо він прокинеться, пані, ми всі почуємо.

Леотонас подивилася на неї.

Старша служниця одразу ж опустила голову.

— Вибачте.

— Ні, — сказала Леотонас. — Ти права. Сьогодні в палаці занадто багато вух.

Вона підійшла до бронзового дзеркала.

Її обличчя було спокійним. Майже.

Цьому її вчили з дитинства: коли йдеш до фараона, не одягай страх. Страхи в палаці роздягають швидше, ніж рабів на ринку.

Тая поправила складку її сукні.

— Ви мало говорите.

— Я дочка фараона, а не обвинувачена.

— Сьогодні різниця може стати тонкою.

Леотонас не відповіла.

Вона вийшла.

Коридор перед її покоями був порожній, але ця порожнеча була штучною. За завісами, у бічних проходах, біля дверей, за колонами — всюди відчувалася присутність. Палац робив вигляд, що не дивиться, і дивився всім своїм каменем.

Леотонас йшла повільно.

Не тому, що боялася. Тому що поспіх визнав би провину.

По обидва боки галереї стояли статуї богів. Золоті диски над їхніми головами ловили ранкове світло. На стінах були зображені перемоги Єгипту: фараони топтали ворогів, колісниці мчали по тілах, полонені стояли на колінах з мотузками на шиях. Усе тут говорило: влада ніколи не помиляється.

Леотонас подумала: саме тому влада бреше краще за всіх.

Влада не визнає помилок, вона переписує їх.

Біля входу до приймальні її зустрів начальник палацової варти — Хетум, чоловік з обличчям, ніби висіченим із темного каменю. Він низько вклонився, але не настільки низько, щоб приховати напругу.

— Пані.

— Хетум.

— Фараон чекає.

Він зробив крок убік.

Але Леотонас затрималася.

— Скільки людей охороняло східний сад вночі?

Щелепа Хетума здригнулася.

— Дванадцять біля воріт, вісім на стіні, шість біля нижньої тераси, пані.