*******

Леотонас зупинилася.

Знову крик.

Цього разу тихіший.

Майже загублений у очереті.

Нефра здригнулася.

— Ви чули?

Тая різко поглянула на неї.

— Мовчи.

Леотонас підняла руку.

Всі завмерли.

Очерет біля води зашелестів.

Не від вітру. Вітер дув з іншого боку.

— Там щось є, — сказала Леотонас.

Один із охоронців зробив крок уперед.

— Дозвольте мені перевірити, пані.

— Ні.

— Це може бути звір.

— Тварини так не плачуть.

Тая зблідла.

— Пані…

Леотонас подивилася на неї.

— Ти знаєш, що це?

Старша служниця довго мовчала.

Занадто довго.

— Останніми днями, — нарешті сказала вона, — деякі жінки, з рабських кварталів, намагаються ховати дітей біля води.

— Дітей?

Нефра опустила очі.

Охоронці переглянулися.

Леотонас відчула, як ранкове повітря стало холоднішим.

Вона знала про накази.

Всі в палаці знали.

Про них не говорили голосно, як не говорять голосно про речі, які мають бути зроблені, але не повинні залишати плям на білому камені. Слова обирали обережно: «запобігання заколоту», «скорочення небезпечного приросту», «нагляд за семітськими народженнями», «немовлята незаконного походження».

Але за цими словами стояло просте: хлопчиків вбивали.

Леотонас не підписувала цих наказів. Не рекомендувала їх. Не промовляла їх уголос. І все ж вони надходили з дому її батька.

З її дому.

Очерет знову заворушився.

Леотонас зійшла з доріжки.

— Пані, прошу, — сказала Тая. — Не підходьте.

— Чому?

— Якщо там дитина…

— То?

Тая ковтнула слину.

— То це справа охорони.

— Ні, — сказала Леотонас.

І пішла до води.

Стебла папірусу били її по ногах. Волога земля бруднила сандалі. Нефра поспішила слідом, підбираючи край сукні пані, але Леотонас вирвала тканину з її рук.

— Залиш.

Вона не хотіла йти до цього звуку як дочка фараона.

Вона хотіла йти як людина.

Біля самої води очерет ріс густо. Між стеблами щось темніло.

Леотонас нахилилася.

Кошик.

Маленький, сплетений з очерету і промазаний смолою. Він застрягл між корінням папірусу, ледь погойдуючись на воді. Кришки не було — лише край тканини, вологий від річкового туману.

Всередині знову щось ворухнулося.

Нефра ахнула.

— Боги…

Тая прошепотіла:

— Не чіпайте.

Леотонас простягнула руки.

— Подай мені її.

Охоронець ступив у воду і обережно, але з явним страхом витягнув кошик. Він тримав його на витягнутих руках, ніби всередині могла бути змія.

Леотонас забрала його сама.

Кошик виявився теплим.

Це вразило її найбільше.

Серед холодної води, вологого очерету та ранкового повітря всередині зберігалося тепло, ніби хтось щойно тримав його біля грудей.

Вона відкинула тканину.

Немовля дивилося на неї.

Не спало.

Не плакало.

Просто дивилося.

Леотонас забула вдихнути.

Воно було зовсім маленьким. Обличчя ще м’яке, новонароджене, але не зморщене і не слабке. Шкіра — мідна, тепла, не така світла, як у палацових дітей. Чорне волосся прилипло до голови. Крихітні пальці були стиснуті в кулачки.

На тканині, біля його плеча, Леотонас побачила стібок.

Простий знак.

Не єгипетський.

Тая теж побачила.

— Ізраїльський, — прошепотіла вона.

Світ навколо ніби відступив.

Служниці перестали дихати. Охоронці завмерли. Десь за садовою стіною жерці все ще співали гімн Сонцю, що сходить, але тепер їхні голоси здавалися далекими й несправжніми.