Розділ 2: Дочка Сонця

Леотонас прокинулася до світанку, що було дивно.

Дочки фараона не прокидалися від випадкових звуків. Їхні покої були побудовані так, щоб світ не наважився туди увійти без дозволу. Товсті стіни тримали зовнішню спеку, крики, пил і запахи міста. Тканини з далеких царств приглушували кроки. Біля дверей стояли служниці. За служницями — охорона. За охороною — палацова стіна, висока, як самовпевненість Єгипту.

Але Леотонас прокинулася так різко, ніби хтось покликав її по імені.

Вона сіла на ліжку.

У кімнаті було темно. Лише вузька смуга синього світла лежала на підлозі перед різьбленими дверима балкона. За завісою повільно колихалося повітря, напоєне запахом мірри, лотоса та нічної води.

Леотонас приклала руку до грудей.

Серце билося швидко.

Не від страху.

Від передчуття.

Вона знала, що таке страх. Її з дитинства вчили приховувати його. Коли ти дочка фараона, твої сльози можуть перетворитися на чутки, чутки — на зброю, а зброя — на змову. Тому Леотонас тримала страх глибоко під шкірою, поруч із тими словами, які ніколи не вимовляла вголос.

Але це було не схоже на страх.

Скоріше на поклик.

Тихий. Наполегливий. Неможливо пояснити — і неможливо не почути.

Вона відкинула завісу і встала.

Її босі ноги торкнулися холодного каменю. На стінах дрімали золоті зображення богів: Осіріс із нерухомим обличчям, Ісіда з розпростертими крилами, Ра в сонячному колі. Вдень вони здавалися величними. Вночі — спостерігаючими.

Леотонас підійшла до балкона і відчинила двері.

Ніл простягався внизу темною смугою. Над ним з’являлися перші промені світла. Річка ще не стала золотою, але вже перестала бути чорною. Очерет уздовж берега ворушився від ранкового вітру.

І звідти долинув крик.

Короткий.

Самотній.

Дитячий.

Леотонас завмерла.

Звук був таким слабким, що звичайна людина, можливо, вирішила б: птах. Або звірок. Або гра води між каменями.

Але Леотонас почула в ньому щось інше.

Не прохання.

Наказ.

Її пальці стиснулися на кам’яних поручнях.

— Пані?

З-за завіси вийшла Тая, старша служниця. Вона була обережною жінкою, з тих, хто за роки при дворі навчився бачити небезпеку навіть у перевернутій чаші.

— Поклич інших, — сказала Леотонас.

Тая вклонилася.

— Ви хочете вмитися?

— Я хочу піти до річки.

Служниця підняла очі. Лише на мить. Але цього вистачило.

— Зараз, пані?

— Зараз.

— До ранкової зміни варти?

Леотонас повернулася до неї.

— Ти ставиш запитання чи попереджаєш мене?

Тая опустила голову.

— Попереджаю, пані.

— Тоді я почула.

Через кілька хвилин коридори палацу наповнилися тихим рухом. Служниці запалили лампи, принесли легку лляну сукню, золотий пояс, сандалі, тонке покривало для волосся. Хтось намагався запропонувати прикраси, але Леотонас відмахнулася.

— Без золота.

Молода служниця Нефра здивовано моргнула.

— Але, пані, ви ж дочка Сонця.

— Саме тому, іноді, мені потрібно бачити світ без блиску.

Ніхто не відповів.

У палаці звикли до дивацтв Леотонас. Вона була не така, як інші жінки царського дому. Не тому, що була м’якою. М’яких тут ламали швидко. І не тому, що була жорстокою. Жорстоких тут поважали, але не любили.

Леотонас була уважною.

А уважність у палаці вважалася небезпечним даром.

Вона помічала, коли батько повертався із засідання суду старшим, ніж йшов. Помічала, як жерці змінювали тон, коли розмовляли при військових. Помічала, які слуги зникали після невдалих жартів про податки. Помічала, що в дні, коли фараон підписував нові укази проти ізраїльтян, на кухнях ставало тихіше.

І ще вона помічала дітей.

Діти в палаці були рідкістю. У фараона не було синів. Родичі оберігали своїх спадкоємців у окремих будинках. Двір був сповнений старих, інтриг, шепоту й золота — але майже позбавлений сміху.

Можливо, тому той крик з річки пролунав крізь усі стіни, і потрапив прямо до неї.

Коли Леотонас вийшла з покоїв, за нею йшли шість служниць і двоє євнухів-охоронців. За законом вона не могла йти до річки сама, навіть усередині палацових садів. Кам’яна стіна оточувала палац і піраміди, дванадцять воріт охоронялися вдень і вночі, але дочка фараона сама була частиною скарбниці Єгипту. Її охороняли не тільки від ворогів — від випадковості теж.