*******

Ексебед прикрила рот долонею.

Вона раптом зрозуміла, що найжорстокіша милість — це не втратити дитину назавжди. Найжорстокіша милість — бачити її щодня, і не мати права бути її матір’ю.

— Як його звати? — запитала вона.

— Мойсей.

— Чому?

— Тому що він поведе.

— Кого?

— Тих, хто сьогодні ховає своїх дітей від смерті.

Ексебед нахилилася над немовлям.

Мойсей.

Ім’я лягло на нього, як тонка смуга світла.

Абрам підійшов до неї.

— З ким ти розмовляєш?

Вона поглянула на чоловіка й побачила, що він нічого не бачить. Лише її бліде обличчя. Лише дитину в її руках. Лише ніч навколо.

— З тими, хто прийшов за ним, — сказала вона.

Абрам зблід.

— Ні.

Вона кивнула.

— Так.

— Я не віддам.

— Ти сам сказав, що він твій син.

— Тому й не віддам!

— Тоді ти хочеш, щоб він помер твоїм сином?

Ці слова вдарили сильніше за батіг.

Абрам відступив.

Мара все зрозуміла. Вона підвелася, підійшла до кутка, де лежали в’язки сухого очерету.

— Потрібен кошик, — сказала вона.

Ексебед подивилася на неї.

— Ти знала?

— Я стара. Старі жінки не знають майбутнього. Але ми дізнаємося вирок по обличчю матері.

Вони працювали до світанку.

Мара сплітала очерет швидко, майже несамовито. Абрам розтопив трохи смоли, вкраденої колись із царської верфі. Ексебед сиділа біля стіни й годувала сина. Він їв жадібно, але, як і раніше, без жодного крику. Іноді він розплющував очі й дивився на неї так, ніби кожну мить вбирав у себе назавжди.

За вікнами ніч не закінчувалася.

Єгипет все ще полював.

Іноді вулицею проходили солдати. Іноді плакали жінки. Одного разу зовсім поруч чоловік закричав: «Він не мій! Клянуся, він не мій!» — і потім довго хтось бив його, поки крик не перетворився на хрип.

Абрам більше не промовив ні слова.

Він змащував кошик смолою. Перевіряв щілини. Знову змащував. Його пальці тремтіли. Смола бруднила руки, але він не помічав.

Коли кошик був готовий, Мара поставила його перед Ексебед.

Маленький.

Легкий.

Занадто тендітний для долі.

Ексебед провела долонею по краю.

— Він втримає його?

Абрам відповів глухо:

— Втримає.

— Ти впевнений?

Він підвів на неї очі.

— Якби я міг, я б побудував йому корабель.

Перед світанком світло повернулося.

Тепер його бачили всі.

Мара впала на коліна. Абрам завмер, не встигнувши підвестися. Ексебед лише міцніше притиснула сина.

Постать світла стояла біля дверей.

— Час.

Ніхто не сперечався.

Суперечка закінчилася вночі. Тепер залишився тільки біль.

Ексебед загорнула Мойсея в м’яку тканину. На мить притиснула його до обличчя, вдихаючи запах молока, шкіри, нового життя. Потім поклала в кошик.

Немовля ворухнулося.

Не заплакало.

Вона накрила його краєм тканини.

— Не мовчи так, — прошепотіла вона. — Мені страшно, коли ти мовчиш.

Він дивився на неї.

Абрам взяв кошик, але не зміг зробити й кроку. Його плечі затремтіли.

Ексебед м’яко забрала його назад.

— Я сама.

— Ні.

— Я сама, Абрам.

— Я повинен…

— Ти вже зробив усе, що міг. Тепер це має зробити мати.

Він заплющив очі.

Мара відчинила задні двері.

Вулиця була майже порожня. Над дахами блідніло небо. Нічні смолоскипи догорали. Десь далеко, за стіною палацу, кричали птахи.

Вони пішли до річки.

Ексебед несла кошик на руках. Абрам йшов позаду, тримаючись на відстані, щоб, якщо їх зупинять, сказати, що не знає цю жінку. Мара залишилася біля будинку — стара, згорблена, але з очима, в яких горіла молитва.

Шлях до Нілу здавався нескінченним.

Кожен поворот міг стати останнім.