*******

Вони працювали до світанку. Мара сплітала очерет швидко, майже несамовито. Абрам розтопив трохи смоли, вкраденої колись на царській верфі. Ексебед сиділа біля стіни і годувала сина. Він їв жадібно, але, як і раніше, без жодного крику. Іноді він розплющував очі й дивився на неї так, ніби кожну мить вбирав у себе назавжди.

За вікнами ніч не закінчувалася, і Єгипет все ще полював. Іноді вулицею проходили солдати, іноді плакали жінки. Одного разу, зовсім поруч, чоловік закричав: «Він не мій! Клянуся, він не мій!» — і потім хтось довго бив його, поки крик не перетворився на хрип.

Абрам більше не промовив ні слова. Він змащував кошик смолою та перевіряв щілини. Потім знову змащував. Його пальці тремтіли, смола бруднила руки, але він не помічав.

Коли кошик був готовий, Мара поставила його перед Ексебед. Маленький, легкий і занадто тендітний для долі. Ексебед провела долонею по краю.

- Він втримає його?

Абрам відповів глухо:

- Втримає.

- Ти впевнений?

Він підвів на неї очі.

- Якби я міг, я б побудував йому корабель.

Перед світанком архангел, у світлі, повернувся, і тепер його бачили всі. Мара впала на коліна, а Абрам завмер, не встигнувши підвестися. Ексебед лише міцніше притиснула сина.

Постать архангела стояла біля дверей.

- Час.

Ніхто не сперечався, бо суперечка закінчилася вночі, а тепер залишився тільки біль.

Ексебед загорнула Мойсея в м’яку тканину, і на мить притиснула його до обличчя, вдихаючи запах молока, шкіри та нового життя. Потім поклала в кошик.

Немовля ворухнулося, але не заплакало. Вона накрила його краєм тканини.

- Не мовчи так, - прошепотіла вона. - Мені страшно, коли ти мовчиш.

Він дивився на неї.

Абрам взяв кошик, але не зміг зробити й кроку. Його плечі тремтіли.

Ексебед м’яко забрала його назад.

- Я сама.

- Ні.

- Я сама, Абрам.

- Я повинен…

- Ти вже зробив все, що міг. Тепер це має зробити мати.

Мара відчинила задні двері. Вулиця була майже порожня. Над дахами блідніло небо, нічні смолоскипи догорали. Десь далеко, за стіною палацу, кричали птахи.

Вони пішли до річки. Ексебед несла кошик на руках. Абрам йшов позаду, тримаючись на відстані, щоб, якщо їх зупинять, сказати, що не знає цю жінку. Мара залишилася біля будинку: стара, згорблена, але з очима, в яких горіла молитва.

Шлях до Нілу здавався нескінченним. Кожен поворот міг стати останнім, кожна тінь була солдатом, а кожен гавкіт міг стати вироком.

Двічі Ексебед ховалася за стінами. Один раз повз них пройшов патруль, що тягнув за собою чоловіка з розбитим обличчям. Один із солдатів ніс згорток, занадто маленький, щоб бути чимось іншим, окрім дитини.

Ексебед прикусила губу так сильно, що відчула кров. Але кошик, у її руках, залишався тихим.

Нарешті вона дійшла до берега Нілу, який був чорним. Не таким, яким його малювали на храмових стінах, - синім, щедрим, прекрасним. Зараз він здавався величезною тінню, що протікала крізь світ. Вода несла запах мулу, риби, лотоса і чогось древнього, що існувало задовго до людей. Очерет стояв густо та високо, і його стебла шелестіли від легкого вітру. Ексебед увійшла у воду, і холод обпік їй ноги. Вона зробила крок, потім ще один, поки вода не піднялася до колін. Абрам залишився на березі, і його обличчя було сірим.

- Ексебед…

Вона не обернулася. Бо якби обернулася, то не змогла б іти далі.

Світло з’явилося поруч з нею, ледь помітне тепер, наче ранкова зоря перед світанком.

- Поклади його на воду.

Вона подивилася на кошик.

- А якщо течія переверне його?

- Не переверне.

- А якщо крокодил?

- Не підійде.

- А якщо його знайдуть не ті?

- Його знайде та, кому призначено.

- А якщо вона злякається?

- Злякається.

- А якщо віддасть його стражникам?

- Не віддасть.

Ексебед посміхнулася крізь сльози.

- Ви говорите так, ніби серце жінки - це дорога, яку можна виміряти.

- Ні, тому ми й обрали її.

Вона зрозуміла: мова йде про Леотонас, дочку фараона. Жінку, яку Ексебед ніколи не бачила зблизька. Жінку, що мешкала за мурами, куди рабам не дозволялося заходити без дозволу. Жінку, чиї руки, ймовірно, ніколи не місили глину, не витирали кров з порога, не ховали дітей від солдатів. І тепер цим рукам належало забрати її сина.

Ексебед нахилилася до кошика і зняла тканину з обличчя сина. Мойсей не спав.

- Послухай мене, - прошепотіла вона. - Я віддаю тебе не тому, що не люблю. Я віддаю тебе тому, що Єгипет занадто великий для мене.