*******

Абрам стояв над ними, дивлячись на сина так, ніби в його руках опинився вогонь.

- Ми сховаємо його, - сказав він.

Мара різко обернулася.

- Де?

- Під підлогою.

- Пси почують.

- У зерні.

- Вони проколюють мішки списами.

- У сусідів.

- У сусідів уже були солдати, завтра прийдуть знову.

- Тоді я заберу його.

- Куди? У пустелю? До шакалів? До патрулів біля каналів?

Абрам схопився за голову.

- Він мій син!

Мара тихо відповіла:

- Тому думай не як батько, який хоче тримати, а як батько, який хоче врятувати.

Ексебед притиснула дитину до грудей.

Ззовні кроки знову наблизилися. Світло смолоскипа прослизнуло крізь щілину під дверима.

Мара швидко загасила лампу, і будинок занурився в темряву.

Ексебед не рухалася. Немовля лежало у неї на грудях, таке тихе, що якби вона не відчувала його тепло, то подумала б, що воно спить.

Біля дверей зупинилися, загарчали собаки.

Абрам взяв у руки короткий ніж, для різання очерету.

Хтось зовні запитав:

- Цей будинок позначений?

Інший голос відповів:

- Тут дружина каменяра. Їй ще рано.

- Перевір.

Ексебед перестала дихати.

Двері заскрипіли під натиском.

І в цю мить у дворі, за будинком, пролунав шум - глиняний глечик розбився об камінь.

Собаки загарчали й кинулися туди.

- Там! - крикнув солдат.

Кроки віддалилися.

Абрам залишився стояти з ножем у руці.

Мара повільно видихнула.

Ексебед заплющила очі. Але в темряві вона побачила світло.

Спочатку їй здалося, що це залишок болю, який плаває перед очима. Потім світло стало яскравішим. Воно з’явилося не з дверей, не з вікна, не з лампи. Воно немов просочилося крізь саме повітря.

Мара не бачила його. Абрам теж. Вони чули лише тишу.

Ексебед же побачила перед собою постать.

Високу. Не людську. Не страшну, але таку величну, що страх сам прокинувся в ній, наче звір.

Світло стояло біля стіни, де ще мить тому була лише тінь.

І голос промовив:

- Ексебед.

Вона не відповіла. Не змогла.

Голос був тихим, але в ньому було більше влади, ніж у всіх наказах фараона.

- Твій син має жити.

Ексебед обійняла немовля обома руками.

- Тоді захистіть його.

- Ми захистимо.

- Тут.

- Ні.

Вона зрозуміла раніше, ніж голос продовжив.

І все всередині неї повстало.

- Ні.

Абрам повернувся до неї.

- Що?

Вона не чула чоловіка. Дивилася лише на світло.

- Ні, - повторила Ексебед. - Не просіть цього.

- Його знайдуть.

- Я сховаю.

- Його видадуть.

- Я втечу.

- Його вб’ють у твоїх руках.

Ексебед похитала головою.

- Тоді нехай вб’ють і мене.

Світло не здригнулося.

— Твоя смерть не врятує його.

Ексебед відчула, як по обличчю течуть сльози. Теплі. Беззвучні. Рабські сльози, які не можна дозволити собі виплакати вголос.

- Він щойно народився.

- Саме тому шлях ще відкритий.

- Який шлях?

- Річка.

Вона опустила погляд на сина.

Немовля дивилося на неї. Не плакало. Не вимагало. Не кликало. Воно просто дивилося.

- Ніл забере, - прошепотіла вона.

- Сьогодні Ніл принесе.

- Кому?

- Тій, чиє серце ще не стало каменем.

- Єгиптянці?

- Жінці.

- Дочці фараона?

Відповіді не було.

Ексебед зрозуміла.

Вона ледь не розсміялася - від жаху, від болю, від неможливості.