*******

Новонароджені приходять у світ з криком. Так казала Мара. Так було завжди. Крик означає, що легені прийняли повітря, що тіло бореться зі смертю, що дитина вимагає собі місце під сонцем.

Але цей хлопчик мовчав.

Не слабко. Не боляче. Не мертво.

Він мовчав так, ніби слухав.

Ексебед доторкнулася до його щоки.

— Чому він мовчить?

Мара швидко приклала вухо до його грудей.

— Живий. Сильний.

— Тоді чому?

Стара жінка підняла очі до даху.

— Може знає, що ніч небезпечна.

Абрам стояв над ними, дивлячись на сина так, ніби в його руках опинився вогонь.

— Ми сховаємо його, — сказав він.

Мара різко обернулася.

— Де?

— Під підлогою.

— Пси почують.

— У зерні.

— Вони проколюють мішки списами.

— У сусідів.

— У сусідів уже були солдати. Завтра будуть знову.

— Тоді я заберу його.

— Куди? У пустелю? До шакалів? До патрулів біля каналів?

Абрам схопився за голову.

— Він мій син!

Мара тихо відповіла:

— Тому думай не як батько, який хоче тримати, а як батько, який хоче врятувати.

Ексебед притиснула дитину до грудей.

Ззовні кроки знову наблизилися.

Світло смолоскипа прослизнуло крізь щілину під дверима.

Мара швидко загасила лампу.

Будинок занурився в темряву.

Ексебед не рухалася. Немовля лежало у неї на грудях, таке тихе, що якби вона не відчувала його тепло, то подумала б, що воно спить.

Біля дверей зупинилися.

Собаки загарчали.

Абрам взяв у руки короткий ніж для різання очерету.

Хтось зовні запитав:

— Цей будинок позначений?

Інший голос відповів:

— Тут дружина муляра. Їй ще рано.

— Перевір.

Ексебед перестала дихати.

Двері заскрипіли під натиском.

І в цю мить у дворі за будинком пролунав шум — глиняний глечик розбився об камінь.

Собаки завили й кинулися туди.

— Там! — крикнув солдат.

Кроки віддалилися.

Абрам залишився стояти з ножем у руці.

Мара повільно видихнула.

Ексебед заплющила очі.

Але в темряві вона побачила світло.

Спочатку їй здалося, що це залишок болю, який плаває перед очима. Потім світло стало яскравішим. Воно з’явилося не з дверей, не з вікна, не з лампи. Воно немов просочилося крізь саме повітря.

Мара не бачила його.

Абрам теж.

Вони чули лише тишу.

Ексебед же побачила перед собою постать.

Високу. Не людську. Не страшну, але таку величну, що страх сам прокинувся в ній, як звір.

Світло стояло біля стіни, де ще мить тому була лише тінь.

І голос промовив:

— Ексебед.

Вона не відповіла.

Не змогла.

Голос був тихим, але в ньому було більше влади, ніж у всіх наказах фараона.

— Твій син має жити.

Ексебед обійняла немовля обома руками.

— Тоді захистіть його.

— Ми захистимо.

— Тут.

— Ні.

Вона зрозуміла раніше, ніж голос продовжив.

І все всередині неї повстало.

— Ні.

Абрам повернувся до неї.

— Що?

Вона не чула чоловіка. Дивилася лише на світло.

— Ні, — повторила Ексебед. — Не просіть цього.

— Його знайдуть.

— Я сховаю.

— Його видадуть.

— Я втечу.

— Його вб’ють у твоїх руках.

Ексебед похитала головою.

— Тоді нехай вб’ють і мене.

Світло не здригнулося.

— Твоя смерть не врятує його.

Ексебед відчула, як по обличчю течуть сльози. Теплі. Беззвучні. Рабські сльози, які не можна дозволити собі виплакати вголос.