*******

Мара тихо відповіла:

- Тому думай не як батько, який хоче тримати, а як батько, який хоче врятувати.

Ексебед притиснула дитину до грудей, бо ззовні кроки знову наблизилися. Світло смолоскипа прослизнуло крізь щілину під дверима. Мара швидко загасила лампу, і будинок занурився в темряву. Ексебед не рухалася. Немовля лежало у неї на грудях, таке тихе, що якби вона не відчувала його тепло, то подумала б, що воно спить.

Біля дверей зупинилися, і загарчали собаки. Абрам взяв у руки короткий ніж, для різання очерету.

Хтось зовні запитав:

- Цей будинок позначений?

Інший голос відповів:

- Тут дружина каменяра, їй ще рано.

- Перевір.

Ексебед перестала дихати, бо двері заскрипіли під натиском. І в цю мить у дворі, за будинком, пролунав шум, там глиняний глечик розбився об камінь.

Собаки загарчали і кинулися туди.

- Там! - крикнув солдат.

Кроки віддалилися, але Абрам залишився стояти з ножем у руці, а Мара повільно видихнула. Ексебед заплющила очі, і в темряві вона побачила світло.

Спочатку їй здалося, що це залишок болю, який плаває перед очима. Потім світло стало яскравішим. Воно з’явилося не з дверей чи з вікна, і не з лампи. Воно немов просочилося крізь саме повітря. Мара не бачила його, і Абрам теж. Вони чули лише тишу.

Ексебед же побачила перед собою високу постать. Не людську і не страшну, але таку величну, що страх сам прокинувся в ній, наче звір. Це світло стояло біля стіни, де ще мить тому була лише тінь. І голос промовив:

- Ексебед.

Вона не відповіла, бо не змогла. Голос був тихим, але в ньому було більше влади, ніж у всіх наказах фараона.

- Твій син має жити.

Ексебед обійняла немовля обома руками.

- Тоді захистіть його.

- Ми захистимо.

- Тут.

- Ні.

Вона зрозуміла раніше, ніж голос продовжив. І все всередині неї повстало.

- Ні.

Абрам повернувся до неї.

- Що?

Вона не чула чоловіка, а дивилася лише на світло.

- Ні, - повторила Ексебед. - Не просіть цього.

- Його знайдуть.

- Я сховаю.

- Його видадуть.

- Я втечу.

- Його вб’ють у твоїх руках.

Ексебед похитала головою.

- Тоді нехай вб’ють і мене.

Світло не здригнулося.

- Твоя смерть не врятує його.

Ексебед відчула, як по обличчю течуть сльози. Теплі. Беззвучні. Рабські сльози, які не можна дозволити собі виплакати вголос.

- Він щойно народився.

- Саме тому шлях ще відкритий.

- Який шлях?

- Річка.

Вона опустила погляд на сина, який дивився на неї. Він не плакав, не вимагав і не кликав, а просто дивився.

- Ніл забере, - прошепотіла вона.

- Сьогодні Ніл принесе.

- Кому?

- Тій, чиє серце ще не стало каменем.

- Єгиптянці?

- Жінці.

- Дочці фараона?

Відповіді не було. Ексебед зрозуміла, і ледь не розсміялася - від жаху, болю і неможливості.

- Ви хочете, щоб я віддала сина в дім тих, хто вбиває наших синів?

- Ти віддаси його не їм, а віддаси його задуму.

- Задум не годує немовлят грудьми.

- Тому ти прийдеш до нього знову.

Ексебед завмерла.

- Що?

- Тебе приведуть, як годувальницю.

- Я зможу тримати його?

- Так.

- І розмовляти з ним?

- Так.

- І назвати його сином?

Світло стало тихішим, і ця тиша була відповіддю. Ексебед прикрила рот долонею, бо раптом зрозуміла, що найжорстокіша милість - це не втратити дитину назавжди. Найжорстокіша милість – це бачити її щодня, і не мати права бути її матір’ю.

- Як його звати? - запитала вона.

- Мойсей.

- Чому?

- Тому що він поведе.

- Кого?

- Тих, хто сьогодні ховає своїх дітей від смерті.

Ексебед нахилилася над немовлям: Мойсей. Ім’я лягло на нього, наче тонка смуга світла.

Абрам підійшов до неї.