Розділ 1. Ніч над Нілом

Тієї ночі Єгипет полював на дітей.

Не на злодіїв.

Не на бунтівників.

Не на вбивць, що ховаються в провулках після заходу сонця.

На дітей.

Вузькими вулицями рабського кварталу йшли солдати фараона. Їхні бронзові нагрудники тьмяно виблискували у світлі смолоскипів. Пісок скрипів під сандалями. На ременях дзвеніли короткі мечі, а поруч із ними бігли худі палацові собаки, навчені вловлювати запах молока, крові та страху.

Вони зупинялися біля дверей.

Стукали не кулаком — держаком списа.

Один удар.

Другий.

Третій.

Якщо двері не відчиняли відразу, їх вибивали.

А потім починався крик.

Ексебед чула цей крик уже три ночі поспіль.

Спочатку в будинку Гемари, яка народила хлопчика на сьомий день місяця. Потім у старого Авіна, де його невістка сховала немовля в кошику з вовною. Потім у кінці вулиці, за майстернею шкіряника. Там жінка встигла кинути дитину сусідці через задній прохід, але собаки знайшли кров на ганчірках.

Тепер кроки наближалися до її дому.

Ексебед лежала на циновці, обхопивши руками живіт. Біль піднімався зсередини важкими хвилями, ніби сама земля намагалася виштовхнути з неї дитину. Піт стікав по скронях. Губи були покусані до крові.

Вона не кричала.

Рабині вміли народжувати мовчки.

На колінах перед нею сиділа стара повитуха Мара. Її пальці були сухими, вузлуватими, міцними, наче коріння пустельного дерева. Вона шепотіла молитву так тихо, що слова майже не відрізнялися від подиху:

— Великий Дух, укрий його. Великий Дух, сховай його. Великий Дух, дай йому увійти у світ так, щоб світ його не помітив. 

Біля стіни стояв Абрам, чоловік Ексебед. Великий, широкоплечий, з руками людини, яка все життя тягала камінь, він зараз виглядав безпораднішим за дитину. На його обличчі застиг той страшний вираз, який з’являється у чоловіків, коли вони вперше розуміють: сила їхніх рук нічого не означає.

Він дивився то на двері, то на дружину.

— Вони близько, — сказав він.

Мара підняла на нього очі.

— Мовчи.

— Якщо це хлопчик…

— Мовчи.

— Якщо вони увійдуть…

— Тоді ти станеш біля дверей і помреш тихо, щоб не налякати її.

Абрам стиснув кулаки.

З вулиці долинув гавкіт.

Ексебед заплющила очі. Новий біль вразив її так, що вона ледь не підвелася з циновки.

Мара нахилилася до неї.

— Дихай, донько моя. Дихай. Він іде.

— Не зараз, — прошепотіла Ексебед.

— Діти не просять дозволу у царів.

— Він помре.

Повитуха на мить завмерла.

Потім її обличчя стало суворим.

— Ні. Спочатку він народиться.

За дверима пробігли люди. Хтось кричав. Хтось благав. Потім пролунав короткий чоловічий удар — звук тіла, що падає на глиняну підлогу.

Ексебед повернула голову до чоловіка.

— Абрам…

Він підійшов до неї, сів поруч і взяв її за руку.

— Я тут.

— Якщо це хлопчик…

— Не кажи.

— Якщо це хлопчик, ти не зможеш його захистити.

Очі Абрама потемніли.

— Я вб’ю першого, хто увійде.

— А другого?

Він не відповів.

— А третього? А тих, хто прийде потім? А псів? А писаря, який запише, що ми порушили закон? А пана, який скаже, що наш дім тепер його?

Абрам опустив голову.

Ексебед стиснула його пальці.

— Ти не зможеш перемогти Єгипет біля дверей.

Слова пролунали тихо, але в них була така гіркота, що навіть Мара відвела погляд.

Ззовні знову вдарили списом у чиїсь двері.

— Відкрити в ім’я фараона!

Ексебед прикусила тканину.

Біль розірвав її.

Мара швидко нахилилася.

— Зараз. Ще. Ще, донько моя. Ще трохи.

Світ звузився.

Не стало солдатів.

Не стало Єгипту.

Не стало Нілу, палаців, пірамід, законів, богів, оракулів.

Був лише біль.

І життя, яке пробивалося крізь неї.

Ексебед чула власне дихання. Чула, як Абрам шепоче її ім’я. Чула, як Мара наказує їй триматися. Чула, як десь зовсім поруч дитина чужої жінки закричала — і крик обірвався так швидко, що тиша після нього стала страшнішою за смерть.