Мойсей

Акт 4: Дорога до землі обіцяної

Захристія мовчала, поки люди, сидячи на лавках, слухали моє казання.

Правдиві слова мали б литися без перешкод, адже мною володів Господь. Але чи справді він володів? Якщо й так — то як?

Що він зараз думає про мене?

Яке покарання мене чекає?

Тиша мого голосу заповнювала серця. Та отруювала їх своєю гниллю. Бо це була не правда.

Їй легко вірити. Але це не та віра.

Дитячий голос виринає з-за хвиль, і очі-гудзики наповнюють свідомість:

— Чому ми його не бачимо? Чому він ховається?

Тож чому?

Боже, чому?

Та ти мене не чуєш.

Бо я глухий. Так, я глухий. А мав би бути всечутним. Краще вже в твоїх руках бути сліпцем.

Але ж тобі й палицю не подаси.

Невже тобі так байдуже до нас?

— Тож… — голос лунає молитвами з мого мікрофона. І люди продовжують слухати. Та не чути.

Є очі, що дивляться. Вони плачуть і болять роками зморених облич, у яких немає віри в мене. Є надія. Та віра?

Очі Марії дихають у мою душу й наповнюють її ліліями, що лоскочуть серце й живуть. Але я не відчуваю тепла. Лише пустку та нерозуміння.

Очі Павла читають мудрістю мої слова і своєю сивиною бачать лукавство та невіру.

Та найболючіші — очі Мойсея.

Вони мене розуміють.

Бачать та віддзеркалюють.

Тут правда. І вона болить.

Я — він.

Він — я.

Подобається

Відредаговано: 11.08.2026