Акт 2: Дитячі голоси Второзаконня

Діти — маленькі квіти та завжди надія народу на нове, краще. Саме тому, привчаючи їх із дитинства до кращого, вони ним і стають.

Та квіти їхні, що були й у мені, зараз низько клонилися до гнилої землі, яку руки намагалися вигребти. Але, можливо, це через гниле коріння?

Тож тепер варто зробити їхнє коріння цілим.

Коло вузько нагадувало сонце: промені-діти були гучними частотами світла, що ще світило та гріло. Я ж, будучи одним променем серед них, уже давно потух.

— Ні! Ми спочатку молимось.

Яка сильна дівчинка. Справжнє сонце та вірянка. Божа донька в щирому образі.

А як же я став із такого — в того, що бреше собі та іншим?

Коли це сталося?

— Отче наш…

Руки терном обпліталися до неба, повторюючи молитву голосно, монотонно. Головки-жайворонки охоче підспівували знайомій пісні. Але надія, будучи живою, не росла квітами в мені.

Насіння було поганим?

— Отче, Бог нас чує?

— Звісно, дитинко, — але голос був Юдою.

— А він нас бачить?

— Звісно, дитинко, — але голос був Юдою.

— Тоді чому він мовчить? Чому не рятує? Чому ми його не бачимо? Чому він ховається?

Язик, здавалося, гладив металевий дріт.

Невже це говорить дитина?

Дим кадила душив мене питаннями цього голосу. Відповідей у мене не було, бо й сам не вірив у них. Та діти — надія. Хм. Вона потрібна.

Але надія потрібна нам.

Їм — відповіді.

Очі боліли, вуха мовчали, рот всох після посту, і жодна Божа кров та тіло не повертали стабільності.

Це прості питання. Хіба я не мав би на них миттєво відповісти?

— Бог нас чує і рятує, але це не завжди очевидно. Він не показується, аби знати, хто справді йому вірний. Тим і допомагає.

Як же груди ставали меншими через серце, яке гнило. Як же боліло дихання через брехню та те, чого не мало бути.