Акт 1: Неопалима купина епілепсії

Сьогодні двері храму відкрилися раніше, ніж світало сонце осіннім ранком. Свічки тихо спали, і лише перші проблиски світла сягали крізь вітражі до святих ікон. Тиша мовчала, і лише кроки тіней підіймалися за мною догори, мов дим із кадила.

Боже, чому ж так?

Та чи ти мене чуєш узагалі?

Дим розвівався низько, танцюючи біля мене звабливими танцями та вів до захристії, але ноги билися об м’які килими посеред костелу.

Бог не чув.

Чи чув він колись ці пісні, що долинали до небес?

Чи долинали вони взагалі?

Якщо й долинали — то чому ж мовчали Божі очі, осквернені моїм каяттям і каяттям людей?

О Боже…

У грудях тихо шепотіло лихо, питаючи мене самого.

Ні, не питало — стверджувало те, про що роками птахи знесилено доносили мені, а я їх відкидав. Бо не міг чути їхній спів, що був правдивим.

Я ж священник. Для людей — надія.

Який священник — така й віра.

То яка віра, якщо такий священник я?

Коліна підігнуті тремтіли об підлогу, а руки тереном зросталися до неба.

О Боже, обплети їх тереном.

— Не муч себе, мій сину, — голос відчуттями розкинувся відлунням гір по цілій печері віри.

— Ти ж кинув мене давно. Та я прощаю, дитино. Але у тебе є місія. І ти її не забувай. А то чекай від мене того, чого боїшся найдужче.

Цей мудрий голос, піднятий із небес, обвів мене своєю милістю надії, що стискала тереном тепер не лише руки мої, а й усе серце.

Сьогодні я — Ісус, що розривається на хресті та у власних сумнівах.

Бог почув мене і говорив.

Та чи говорив це він мені про мене?

Чи це був він?

Та ж хто?

Священник і місія моя — одне. Божа. І Бог сам нагадав: ось це моє завдання — вище за вірування.