Розділ 9. Ні тобі пояснень, ні адекватних запитань…

Минуло кілька на диво спокійних днів. Ані нових шаржів від таємного художника, ані нездорової цікавості Захара, який встиг зарекомендувати себе як набридлива людина, яка постійно намагається влізти не в свої справи. Кіра мучилася двома питаннями: чи до всіх він так чіпляється, і чому останнім часом знову робить вигляд, що її не існує. Дівчина не палала бажанням спілкуватися з ним, але різкі переміни в поведінці хлопця дратували, а часом навіть майже лякали.

«Ти винна мені кілька відповідей на мої запитання».

Так він сказав. У Кіри не виходило викинути це з голови. Вона знову і знову згадувала його хитрувату посмішку. Цікаво, коли і про що Захар запитає? Що взагалі може цікавити колишнього однокласника?! Ні, не так. Невже його може цікавити щось, що пов’язане з нею?!

Знаючи Захара колишнього, Кіра дійшла б висновку, що це були лише пусті слова, кинуті для демонстрації показної крутості, але Захар нинішній… Хтозна, чого чекати від нього… Вона не могла позбавитися відчуття, що буквально все, що він робить і говорить має подвійний сенс. Дівчина іноді навіть сумувала за шкільними роками, коли все між ними було однозначно і зрозуміло. Звісно за виключенням причини його ненависті.

Та разом з тим, спокій останніх днів змусив Кіру визнати, що ці короткі двозначні діалогові сутички з Захаром подобаються їй, а зараз вона навіть трішки сумує за ними. Дівчині подобалося відчуття азарту, коли ризикуєш знайти пригоди на п’яту точку, але все одно не відступаєшся. Не зрозуміло тільки, що такого змінилося в хлопцю, якщо обмін кількома фразами з ним викликає такі яскраві відчуття.

Так Кіра й сиділа в студентській столовій, підперши голову рукою та длубаючи виделкою картоплю, яка вже давно встигла охолонути. Потік її думок перервав Ігнат Степанович. Чоловік зайняв місце навпроти неї, навіть не питаючи дозволу.

– Е-е-е… – ліниво перевела погляд зі своєї тарілки на викладача. – Доброго дня.

– Доброго, – виставив на стіл тарілку і чашку з таці. – Сподіваюся, Ви не проти?

– Ні, – знову зосередилася на своїй картоплі, подумавши втім, що таку стриману реакцію він отримав лише тому, що є викладачем.

Ігнат Степанович тим часом з апетитом спустошував тарілку з борщем, зберігаючи на стільки спокійний вираз обличчя, ніби підсідати під час обіду до власних студентів цілком звична справа для нього. В Кіри навіть злегка очі розширилися. Вона так і сиділа, тримаючи вилку над тарілкою і спостерігаючи за трапезою свого сусіда по столу.

– Вибачте, розумію, що створив незручну ситуацію, – промокнув губи серветкою, тим самим виграючи для себе секунди для роздумів. – Та я хотів би поговорити з Вами.

– Про що?

«І чому саме тут і зараз?»

– Про… інцидент, який трапився нещодавно, – стиснув долоні в кулаки, а за секунду різко розправив, що супроводжувалося глибоким вдихом і видихом.

– А навіщо про це говорити? Мені здається, що той, хто то робив, вже нажартувався, – демонстративно поклала до рота шматок картоплі, а потім несподівано для себе самої додала: – Якщо Вам хочеться знайти винуватця, то це без мене. А я в цьому більше копатися не хочу, – її голос звучав голосно і роздратовано.

Кіра скривилася так, ніби відкусила шматок лимона, прикрила обличчя долонями та пробубніла ледь розбірливе «вибачте за різкість».

– А він є? – Ігнат Степанович склав руки перед грудьми і відкинувся на спинку стільця. Знову шумно вдихнув і видихнув.

– Не зрозуміла? Ви знову думаєте, що це я? – зіткнувшись зі скептичним поглядом а-ля «я розкушу будь-яку твою брехню» і геть некомфортним мовчанням, дівчина продовжила: – Послухайте, я не зможу надати Вам якісь беззаперечні докази своєї невинності, в мене є лише мої слова і моя правда. Можете не вірити, але скільки б Ви в мене не перепитували, іншого я не скажу.

Чоловік нічого не відповів. Його губ торкнулася мимобіжна ледь помітна посмішка. Кіра навіть засумнівалася в тому, що вона дійсно була, а не привиділася їй. Ігнат Степанович в один захід випив компот з чашки, поставив її на тацю, а слідом за нею і решту посуду, яким користувався під час обіду. Дівчина не могла зрозуміти його поведінки, тому просто чекала, що буде далі. Не може такого бути, щоб викладач підсів до неї заради діалогу, позбавленого бодай мінімального сенсу.

Після провальних пошуків з Натою вона довго намагалася вигадати інші способи, як знайти того, хто намалював шаржі. Та нічого розумного так і не спало на думку. Тим часом йшли дні, нічого нового, пов’язаного з цим, не ставалося, і Кіра вирішила просто забути про даний інцидент. Навіть почала думати, що справа не була варта прикладених зусиль і насмішок одногрупників через ситуацію з журналом. Тому те, що Ігнат Степанович вирішив знову підняти цю тему, роздратувало її.

Викладач тим часом в одну руку взяв тацю, притиснувши її до свого тіла, аби не впустити, а іншу запустив в карман штанів болотно-коричневого кольору. Кіра помітила, як під тканиною стиснувся кулак. Їй стало цікаво, що такого є в тій кишені, але чоловік витяг з нього свою долоню і пішов відносити тацю. Виглядав він так, наче хотів щось віддати, але в останній момент передумав.

Дівчина спостерігала за ним, вперто не відводячи погляду навіть на долю секунди. Вона змогла примітити, що в лівій долоні він стискав якийсь папірець. Кіра зрозуміла, що саме його він дістав з кишені, а також мала здогадку, що в ньому також криється причина дивної поведінки викладача. Дівчина вирішила ризикнути і запитати про це у Ігната Степановича, навіть підвелася, коли він опинився в кількох кроках від її столу, перед тим віддавши тацю миловидній худорлявій жіночці у світло синьому фартусі і попрямувавши в бік виходу. Та вона встигла лише відкрити рота, коли викладач несподівано поклав свою долоню неподалік від тарілки дівчини. Кіра не могла відвести від неї погляду. Чоловік почав повільно відтягувати руку до краю столу, а дівчина спостерігала, як перед її очима з’являється той самий папірець.