Розділ 6. Ой, та мені й близько не цікаво

Викладач жваво розповідав новий матеріал. Часто записував щось на дошці, стирав і знову записував. Крейда розсипалася дрібними білими порошинками по рукавах чорного піджака. На питання, поставлені до всієї аудиторії частіше відповідали ті студенти, які сиділи ближче. Зазвичай Кіра була серед них, але не сьогодні. Цього разу лекція успішно перетворилася на фон для її роздумів.

Дівчина намагалася знайти підозрюваних на роль автора малюнків. Виявилося, що зробити це нелегко. У неї ні з ким не було серйозних конфліктів, а людей які раніше демонстрували таке специфічне почуття гумору вона не знала.

Кіра переводила погляд з одного одногрупника на іншого, прокручуючи в голові все, що могла згадати про кожного. По завершенню «сканування» дійшла висновку, що лише з двома людьми у неї було щось подібне до конфліктів.

Перша – це Лариса. Минулого року хлопець, який їй подобався, намагався залицятися до Кіри. Сама дівчина була абсолютно байдужою до нього, в чому вдалося запевнити ревниву одногрупницю. Однак з того часу Лара недолюблює «суперницю», вважаючи, що аби не Кіра, то об’єкт її симпатій точно звернув би увагу на неї.

Другий – Юра. Так вже чомусь складається, що ще з другого семестру першого курсу він постійно опиняється наступним у рейтингу після Кіри, яка замикає список людей, котрі отримують стипендію. Можливо, це не зачіпало б його на стільки сильно, аби особливо розумні одногрупники, підмітивши дану тенденцію, не почали посміюватися з Юри. Навіть нагородили його прізвиськом Джентльмен, мовляв, дам вперед пропускає. 

Ці двоє звісно не позитивно ставилися до Кіри. Однак, здоровий глузд підказував, що підозрювати їх буде дурницею. Немає між ними ворожнечі. Просто дещо недолюблюють. Однозначно слабкуватий мотив.

Але хто тоді?.. Варіантів не було.

Свідомість, яка пів пари витала далеко за межами лекції, неохоче повернулася до теоретичного матеріалу, який подавав викладач. Розуміла дівчина мало, тому просто взялася конспектувати основні моменти, завбачливо залишивши місце для першої половини нової теми, яку доведеться опрацювати самостійно.

До кінця навчального дня Кіра старалася не потрапити на очі Ігнату Степановичу. Обирала довші, але більш безпечні шляхи до аудиторії і навіть переміщувалася коридорами вже після дзвінка, вирішивши, що запізнитися на пару хвилин краще, ніж ще раз терпіти незручність. Ясна річ, що переговорити з викладачем фізики доведеться, але дівчина потребувала часу, щоб морально підготуватися до цього.

Та ховаючись від однієї людини, Кіра натрапила на іншу. Вона вже прямувала до виходу з університету, коли раптом:

– Ти за кимось шпигуєш, чи рвеш кігті? – Захар наздогнав дівчину та одразу ж пристосувався до її ходи, яку вона, незважаючи на несподіванку, не сповільнила.

– Ні те, ні інше. Просто йду додому.

– І тому так смикалася, озиралася і намагалася злитися зі стіною?

– Просто стомилася.

– Окей, – показово подивився на наручний годинник з чорним циферблатом, – зараз нам в одну сторону, тобто до метро, далі роз’їдемося в протилежні кінці. Тому в тебе є хвилин десять, а якщо йти повільно, то всі п’ятнадцять. Якщо надумаєшся говорити – говори. Як ні, то ні. Але я не збираюся ні сповільнюватися, ні пришвидшуватися, щоб ти продовжила своє комфортне пересування на самоті.

– А просто відійти на метр-другий лівіше чи правіше не можна?

– Не хочу. Сьогодні в мене саме той настрій, щоб подіставати тебе.

– Бісиш, – сказала з натиском на губи.

У відповідь хлопець лише самовдоволено хмикнув.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Захар жодного разу не подивився в бік Кіри, тому в неї в якийсь момент проскочив дитячий порив скористатися нагодою і щодуху рвонути куди очі дивляться, а потім перечекати, доки однокурсник піде. Та вона стрималася, не маючи бажання виставити себе ідіоткою, а тим більше, дати зрозуміти Захарові, що його присутність бодай якось хвилює її .

– А ти не в гуртожитку живеш? – чомусь згадала його слова про протилежні кінці.

– Ні, – відповів так швидко, ніби весь час чекав, коли вона нарешті щось запитає в нього. Кіра вже розкрила рота, аби поцікавитися, а де саме, але зупинила себе, подумавши, що забагато інтересу буде до персони колишнього однокласника. Та хлопець неочікувано продовжив після затяжної паузи: – Блін, Кіро, бісиш зі своїм фейсом з розряду «ой, та мені й близько не цікаво». В мене в цьому місті родичі є. Вирішив поки що у них пожити.

– Он як, – все, що їй вдалося видати у відповідь. А тоді трохи подумала і додала: – А чому ти перевівся в інший універ?

– Бо в тому, де вчився я, професійна підготовка, м’яко кажучи, не дуже.

– Я б в такому випадку одразу переводилася, а не чекала третього курсу.

– А ти ніколи не цікавилася, що для цього треба? Це такий геморой… Тому перші два роки самостійно заповнював пробіли в освітній програмі.

– І що змінилося? – Кіра лише й встигала подумки дивуватися потоку запитань, які одне за одним невимушено злітали з вуст, а ще більше тому, що їй дійсно цікавили відповіді.

– Ну… Хм… Скажемо так, в мене раніше були певні причини там лишатися, – на обличчі Захара промайнула дивна емоція, яка одночасно скидалася і на смуток, і на злість, і на байдужість. – Відпали причини – відпав галімий універ.