Розділ 5. На пару слів, Кіро

Ранок Ігната Степановича почався так само, як і сотні попередніх. П’ять хвилин ранкової зарядки, більше для заспокоєння душі, аніж для реальної користі для здоров’я,  ранкова гігієна у ванній кімнаті і перегляд останніх новин в мережі Інтернет за чашкою міцної кави. Він завжди прокидався набагато раніше часу, коли потрібно виходити з дому. Це не пов’язано з любов’ю до ранку, чоловік завжди нейтрально відносився до цієї пори. Однак, бодай пів години спокою, оповитого ароматом теплого напою, були і лишаються необхідністю, щоб налаштуватися на насичений день. Найбільше у житті викладач ненавидить просипати. Хаотичні збори і стрімкий виліт з квартири призводять до того, що весь день все валиться з рук, ні на чому не виходить сконцентруватися.

Він з насолодою зробив черговий ковток з невеликої білої чашечки, проскролив стрічку з новинами і раптом спіймав себе на думці, що має достатній вік для того, щоб пам’ятати себе з газетою замість ноутбука. Хоча тоді навіть батьки посміювалися з його насуплено-серйозного виразу обличчя, коли син в черговий раз зникав за широкими паперовими аркушами.

– В тебе ніби твій дідусь вселився, – мама куйовдила світло русе, тоді ще густе волосся. – Може варто в твою кімнату перенести його крісло-гойдалку?

– Не чіпай хлопця, – захищав батько. – Ніби він єдиний молодий чоловік, який читає газети.

– Так я не з газети сміюся, а з виразу обличчя.

– Мам, а що з ним не так?

– Не варто бути на стільки серйозним в твоєму віці, Гнатику. Молодість створена для безтурботності і сміливих вчинків, бо потім вже і як хотітиметься, то не могтиметься.

– Так! Оце ти, мати, даєш! Чого ти вчиш його?

Тоді він погодився з батьком. Лише подумки, звісно, а на ділі просто заусміхався обом і повернувся до газети. Зараз Гнатик вперше задумався, і то не без гіркуватого присмаку пізнього розуміння, що мама таки діло говорила.

Зі спогадів про батьків, які зараз мусили сумувати за єдиним сином, – взагалі чоловік хотів їх забрати до себе, коли обжився, але вони вирішили, що поки не зовсім зістарілися, будуть лишатися в рідній оселі, – Ігнат Степанович перейшов на розпливчаті образи Даринки. Донька сусідів часто забігала на смаколики до його мами. А та лише тішилася сонячній дівчинці. Іноді навіть обережно натякала, що хотіла б мати таку невістку. До чого жінка клонить, він звісно розумів, але робив вигляд, що зовсім ні. Річ у тім, що на скільки юний Ігнат Степанович був серйозним і стриманим, на стільки Дарина безтурботною і емоційною. Його це дратувало. Хоча ні. Це тоді він так думав. А зараз вже почав розуміти, що просто боявся такого згустку енергії, сконцентрованого в одній людині.

– Ти звісно солідно виглядаєш зі своєю газетою, – видала вона якось йому, коли мала років шістнадцять, – навіть привабливо, але як же розчарується твоя майбутня дружина!

– Це ще чому?!

– Бо купиться на інтелігентність, а тоді як зрозуміє, що окрім неї більш нічого то і немає… Боже, як уявлю, що все життя треба дивитися на отаку пику, яка у тебе зазвичай… Така ну-до-о-о-о-та.

– Ти про те не хвилюйся, тобі точно не грозить.

Вираз її обличчя в той момент він пам’ятав і донині. Не до кінця зрозуміла емоція сковзнула по ньому швидше, ніж блискавка. Тоді Ігнат Степанович подумав, що просто зачепив її жіночу гордість, але зараз, згадуючи як часто вона намагалася його розворушити, як затримувала погляд, як приходила виключно в ті години, коли хлопець був вдома, розумів, що стати йому тоді хоч трішки іншим, і мати отримала б омріяну невістку.

Чи любив він її? Хтозна. Тоді вдумуватися не захотів, а зараз Дарина шість років як одружена і має маленьку донечку.

Блукаючи кімнатою, очі чоловіка наткнулися на подвійний аркуш в клітинку, списаний знайомим почерком його студентки. Вчора геть вилетіло з голови, що він збирався глянути роботу Кіри. Перший екземпляр Ігнат Степанович перевірив лише частково – все, що встиг до того, як побачив той малюнок.

Потягнувся за аркушем. Розгорнув.

Вдавився останнім ковтком кави.

***

Кіра сонно плелася пустим університетським коридором. Їй сьогодні на другу пару, а перша ще не закінчилася. Добрела до дзеркала. Скептично оцінила своє відображення. Волосся сьогодні тирчало у всі кінці – от що буває, коли помити голову і одразу вкластися спати. Дівчина вирішила хоч якось покращити ситуацію з допомогою резинки. Зробити акуратний хвостик вдалося лише з третього разу.

Прямуючи в зворотній бік, Кіра смачно зівнула. Та не встигла вона прикрити рота долонею, як хтось вхопив її за руку.

– На пару слів, Кіро, – не чекаючи згоди, чоловік затяг дівчину до найближчої вільної аудиторії. – Зачиніть двері, будь ласка.

– Ігнате Степановичу, Ви мене налякали! – не змогла стримати емоції.

– А в мене сьогодні вранці руки й ноги від сорому потерпли.

– Я не розумію…

– А я Вам дійсно повірив.

Кіра з абсолютним нерозумінням вивчала обличчя викладача. Вчора вона, як він просив, переписала самостійну роботу і занесла йому її після пар. Можливо, сердиться, бо неправильно зробила задачі? Але ні. В такому випадку розмова почалася б точно не так.