Пролог

Кілька років тому…

Їхнє знайомство розпочалося так паскудно, що гріх було не стати ворогами. Обом тоді було по тринадцять років. Словом, мали ідеальний вік для того, щоб зненавидіти одне одного так сильно, як можуть лише підлітки.

Мова йде про новоспечених однокласників: Захара та Кіру, яка цього року перейшла до його школи. Насправді вони мали всі шанси стати друзями, аби не воля випадку.

Сталося це у перший день навчання. Класна керівниця попросила дітей згуртуватися біля дошки та розпочала поступово розсаджувати їх, керуючись, на думку учнів, виключно бажанням розлучити друзів.

Натовп біля перших парт поступово ставав все меншим і меншим, аж поки там не лишилося лише троє людей: Захар, Кіра та Ілона. Останній судилося стати причиною багаторічної ворожнечі.

Річ у тім, що ця дівчинка ще з першого класу подобалася Захару. Багато хто вважає, що в такому віці жодних справжніх почуттів бути не може. Хтозна, так воно, чи ні, але самі закохані, як правило, до своїх почуттів відносяться з такою серйозністю, якій можуть позаздрити деякі дорослі.

Отож, у хлопця не лишалося сумнівів, що сама доля йому допомагає, і саме зараз його посадять за одну парту з Ілоною. Однак…

– Ілонко, сідай до Вадика. Будеш підтягувати його по математиці. Кіро, Захаре, а ви разом за другу парту третього ряду.

Незважаючи на всю силу свого розчарування, Захар мовчки сів туди, куди сказала вчителька – не визнавати ж при всьому класі, що йому однокласниця подобається!

– Привіт, ми ще не встигли познайомитися, – заговорила дівчинка, коли вчителька на кілька хвилин вийшла з класу. – Я – Кі…

– Ти зовсім дурна? Думаєш, мені позакладало, чи склерозом страждаю? Щойно Інна Юріївна обох нас на імена називала.

– Ну… Особисто ще ми не знайомилися.

– Угу, – Захар навіть не дивився в бік сусідки по парті.

Хлопець був зайнятий спостереженням за другою партою першого ряду, де Ілона і Вадик про щось перешіптувалися. Нічого особливого в тих перешіптуваннях не було, однак, ревнощі будь-що здатні перетворити на катастрофу.

– Захаре, це круто, що мене з тобою посадили, – дівчина швиденько перебрала подумки все, що вже встигли їй розповісти нові однокласниці. – Я в своїй колишній школі також відмінницею була. Зможемо допомагати одне одному з уроками.

– Мені твоя допомога не треба. А тобі допомагати тим більше не збираюся.

– Та що я тобі зробила?!

– Відчепися від мене! Я не збираюся сидіти з тобою, – Захар з усієї сили вдарив ногою по ніжці стільця, на якому сиділа дівчина.

– Ти чого? – її очі наповнилися сльозами, але вона з усіх сил намагалася стриматися. Не можна з перших днів показувати себе слабкою.

Замість відповіді хлопець почав руками і ногами штурхати її стілець, аж поки той не впав, коли Кіра не витримала і зіскочила з нього.

– Не говори зі мною і не сиди біля мене. Залишайся там.

Дівчина нічого не відповіла, мовчки підняла стілець, поставила його між двох рядів парт і сіла. Однокласники зацікавлено спостерігали за цією сценою. Деякі учні почали перешіптуватися, деякі намагалися розпитати, що трапилося, то у Захара, то у Кіри, а дехто просто хихотів чи крутив пальцем біля скроні.

Коли повернулася вчителька і про все дізналася, то насварила хлопця. Вона намагалася з’ясувати причину такої агресивної поведінки, але все, що почула у відповідь – «то випадково». Так і не домігшись правдивої відповіді, Інна Юріївна повернула Кіру на її місце і попередила Захара, що буде змушена переговорити з його батьками, якщо подібне повториться.

Після цього випадку хлопець не намагався ще раз провернути подібне, однак, це зовсім не означало, що він почав добре ставитися до нової однокласниці. Захар ігнорував всі її спроби поговорити, аж поки Кіра не полишила цю марну затію, звертався до неї виключно на прізвище, відверто кепкував з неї, підключаючи до цього своїх друзів, а іноді навіть підставляв перед вчителями.

Так тривало аж до одинадцятого класу. В останній рік навчання у школі хлопець змінився, можна сказати, подорослішав. Та Кіру це вже не дуже цікавило. Після випуску дівчина думала про нього не інакше як про противного однокласника, який отруював їй життя останні кілька років. Вона щиро втішилася з того, що більше ніколи не побачить його! Хто ж знав, що їм доведеться зустрітися знову значно раніше, аніж на зустрічі випускників років через десять-двадцять, як думалося Кірі.