Глава 14

Сонце осіннього дня пригрівало алею парку золотим, немов медовим, світлом. Павло і Софія йшли повільно, немов намагаючись продовжити кожну мить цієї ідилії. Софія штовхала перед собою коляску, де їхня маленька донечка, загорнута в рожеву пледку, з цікавістю ловила очима промені світла, що пробивалися крізь листя. У повітрі пахло свіжістю та спокоєм.

Раптом біля входу в парк зупинився автомобіль. Із нього вийшла знайома постава — Марія, а слідом за нею — Денис, що тримав на повідку веселого цуцика. Серце Павла легко єкнуло від цієї раптової зустрічі.

— Хіба це вони? — тихо промовила Софія, і в її очах так само засвітилася радість.

Зустріч була сповнена обіймів, сміху і немов дитячого здивування. Як же давно вони не бачилися! —Та ви ж зовсім не змінилися! — сміялась Марія, розглядаючи подругу. —А оце хто у вас такий прекрасний? — з ніжністю у голосі запитав Денис, зазираючи в коляску.

Вони пішли далі алеєю разом. Павло, немов ділячись найбільшим скарбом, розповідав про донечку, що вона — його нова надія і радість. Хвалив Софію, її турботу та кулінарні таланти, і в його словах відчувалась щира гордість за їхнє спільне щастя.

Марія, у свою чергу, тримаючи Дениса за руку, розповідала, як змінився її чоловік, як став уважним і ніжним. Вони мріяли про власних дітей, можливо, навіть не про одного. Їхній песик весело грався біля ніг маленької доньки Павла, викликаючи ще більше сміху.

І коли в розмові згадали ту неймовірну пригоду на острові, Павло з іронією заметив: —Знаєте, я вже маю новий літак. Навіть кращий за попередній. Скотємо всією родиною на відпочинок. Обов'язково з вами!

Всі весело засміялися. Цей сміх був найкращим доказом того, що минулі суперечності залишилися далеко позаду, а впереді — лише світле майбутнє та міцна дружба, випробувана часом.

Кінець