Глава 13

Загін мешканців підземелля не нападав з криками та пострілами. Вони вийшли з пустелі немов привиди — мовчазні, організовані, з обличчями, вирізаними вітром та сонцем. Їхня зброя, стара, але виглядала справною, була спрямована не на людей, а на основу вежі Архонта. Вони не штурмували, вони обложили будівлю, демонструючи готовність до штурму, але не починали його. Це була тиша, яка була громоднішою за будь-який вибух.

Ворота міста, які так довго залишалися нерухомими, несподівано зашипіли і почали розсуватися. Це був не запрошений в'їзд, а акція тиску. Крізь отвір увійшов старець, який розмовляв із Павлом, а за ним — кілька десятків його людей. Вони зупинилися посеред головної алеї, чекаючи.

Архонт з'явився на балконі вежі, його сріблястий одяг блищав у штучному сонці. Його обличчя залишалося кам'яним, але в очах читалося здивування та роздратування. Він не очікував такого масового та організованого виступу.

— Що означає ця агресія? — його голос, посилений системою, рознісся по всьому місту. — Ви знаєте правила ізоляції.

— Ми прийшли не за війною, Архонте, — гучно відповів старець. — Ми прийшли за нашими. Віддай нам трьох молодих, що потрапили до тебе сьогодні.

Архонт усміхнувся, та ця усмішка була спокійною, майже зневажливою. —Породження хаосу порушили наш суверенітет. Вони підлягають нашому суду. А дівчина... вона була знайдена моїм кур'єром у джунглях. Він іноді робить це для тих, хто заблукав. Ми даруємо їм нове життя, позбавлене страждань. Я не бачу проблеми.

— Їхнє життя належить їм, а не тобі, — різко сказав старець. — І ми не підемо, поки вони не будуть звільнені.

Настала пауза. Архонт оцінював ситуацію. Він бачив визначеність у очах людей ззовні. Він бачив, що його власні мешканці, звиклі до порядку, збентежені та не готові до бойових дій. Війна, навіть невелика, порушить ідеальну рівновагу «Ейдосу». Це був неприйнятний ризик.

— Дуже добре, — несподівано сказав Архонт. Його голос втратив металеві нотки. — Вони ваші. Але за умови: ви заберете їх і ніколи не повернетеся. Цей острів залишиться для вас легендою. Дві цивілізації не повинні перетинатися.

Він кивнув одному з охоронців. Через кілька хвилин Дениса, Марію та Софію вивели з вежі. Вони були бліді, але непошкоджені. Павло, не витримавши, кинувся до них, і вони міцно обнялися, не кажучи ні слова. Це було об'єднання після пекла.

— Умови ясні? — холодно запитав Архонт.

— Ясні, — кивнув старець.

Тоді Архонт зробив ще один несподіваний жест. Він указав на один із безпілотних літаючих апаратів, що стояв неподалік. —Він доставить вас туди, звідки ви прийшли. Це мій останній дар. І остання умова. Ніколи не згадуйте про це місце. Воно повинно зникнути з вашої пам'яті, як зникне з вашого огляду.

Хлопці здивовано дивилися на дивну машину. Це був єдиний шанс повернутися додому. Вони подякували мешканцям підземелля, які, кивнувши на прощання, розсіялися в пустелі так само непомітно, як і з'явилися.

Вони сіли в апарат. Двері зачинилися беззвучно. Машина плавно піднялася в повітря, пронеслася над куполом міста, над джунглями і винеслася над океаном. Коли острів остаточно зник у морській імлі, вони відчули, що напруга почала спадати.

Подорож здавалася миттєвою. Незабаром за склом апарата замелькали знайомі краєвиди — околиці їхнього рідного міста. Машина безшумно сіла на пустирі на тому самому місці, звідки все почалося. Двері відчинилися. Вони вийшли, обертаючись і не вірячи своїм очам. А коли озирнулися, апарата вже не було. Він просто розтанув у повітрі.

Вони стояли мовчки, дивлячись одне на одного. Це не була радість повернення. Це була глибока, важка тиша, сповнена усвідомлення пройденого шляху. Вони були вдома. Але тепер вони знали, що світ набагато ширший, складніший і страшніший, ніж вони собі уявляли. І ця таємниця, обіцяна Архонту, залишиться з ними назавжди — важким, але незнищенним скарбом.