Глава 12

Біг був відчайдушним, але коротким. Слабка Софія спотикалася на кожному кроці, а сріблясті охоронці містечка виявилися швидкими та спритними. Їх оточили в технічному тунелі, без шансів на порятунок. Зброї не застосовували, лише холодно та ефективно скрутили руки за спину.

— Павле... нас... — встиг прошепотіти Денис у рацію, перш ніж пристрій вибили з його руки та відіткнули.

Їх провели крізь безлюдні, блискучі коридори до центру влади. Кабінет Архонта не був схожий на звичайний офіс. Це була кругла кімната без вікон, стіни якої являли собою суцільний екран, що відтворював у реальному часі дані з усього міста — потоки енергії, рівень «Ейдосу», відео з камер. Сам Архонт сидів за мінімалістичним столом. Він був немов вилитий зі срібла та холоду; його погляд був проникливим і абсолютно беземоційним.

— Так от вони, наші несподівані екскурсанти, — сказав він тихим, але чутним у всій кімнаті голосом. Його очі повільно оглянули кожного з них, зупинившись на останній черзі Софії. — Ви повернули наше «джерело». Це похвально. Але це не відповідає на головне питання: навіщо ви сюди проникли? Хто ви такі?

Марія, бліда як полотно, але з піднятою головою, відповіла перша: —Ми друзі. Ми прийшли за своєю подругою, яку ви викрали та перетворили на батарейку для своєї машини щастя.

— «Викрали»? — Архонт усміхнувся, і ця усмішка була страшнішою за будь-яку лютість. — Ми даруємо людству стан блаженства. Ми звільняємо їх від страждань вашого хаотичного світу. Вона була обрана для досконалості.

— Вона не хотіла цієї «досконалості»! — різко вступився Денис. Він відчував страх, але гнів був сильнішим. — У кожного є право вибирати. Право на власне життя, на власні почуття, навіть на власні помилки! Ви не маєте права це відбирати.

У цей момент Денис ледве помітно ворухнув підборіддям, намагаючись дістати до рації, що лежала у кишені його куртки, яку охоронець тримав у руках. Він не знав, чи вийшло, але спробувати було треба.

Архонт помітив цей рух. Його погляд став ще холоднішим. —Ви намагаєтеся викликати допомогу? Звідти? — він махнув рукою у бік екрана, де було зображено пустельну місцевість за межами купола. — Марно. Ваш друг теж буде знайдений. Ніхто не порушить ізоляцію Проекту «Ейдос».

Але було занадто пізно. Павло, який слухав усе через рацію, зрозумів, що друзі в смертельній небезпеці. Він не міг чекати. Кинувшись до схованки, він вихопив запасну рацію та швидко набрав номер, який дав йому той самий старець. —Слухайте! Їх схопили! Вони у вежі Архонта! Мені потрібна допомога зараз!

Тим часом трьох молодих людей відвели до в'язниці. Це не була звичайна камера; це була технологічна клітка. Стіни з матового скла, які могли стати прозорими за командою, автоматичні двері без ручок. Всередині було стерильно чисто, але холодно і абсолютно бездушно. Систему охорони наглядав штучний інтелект на ім'я Лазар, голос якого лунав з динаміків, немов з-під землі. Втеча була неможливою.

Коли двері зачинилися, настала важка тиша. Першою заговорила Марія, дивлячись на Софію, яка, прийшовши до тями, тихо плакала в кутку. —Софіє... вибач нас. Вибач, що ми так довго не розуміли. Ми думали, що знаємо, що для тебе краще. Але ми були неправі.

Денис сів поруч із нею, його голос був непритаманно м'яким: —Вона права. Ти сильна. Сильніша за нас усіх. Ти маєш право бути собою. Вибирати свою музику, своїх друзів, своє життя. І ніхто — ні ми, ні ці маніяки — не може цього права в тебе відібрати. Ми зрозуміли це тільки зараз, пройшовши через це пекло.

Софія подивилася на них заплаканими очима, але в них уже був не жах, а щось інше — усвідомлення. Вона кивнула, не знаходячи слів.

Їхню бесіду перервав голос Лазара: «Прийом їжі». У стіні відчинився невеликий отвір, з якого висунулася платформа з трьома металевими капсулами, схожими на ті, у яких зберігають їжу космонавти. Поряд лежали порожні тарілки.

Вони з подивом розглядали капсули. Всередині були різнокольорові гелі та порошки. —І це... їжа? — з огидою промовила Марія.

Денис, досліджуючи капсулу, знайшв дрібний інструктаж. Виявилося, що вміст потрібно вичавити на тарілку у певних пропорціях і змішати. Під керівництвом Дениса вони, немов діти, що вчаться їсти, змішали гелі. Вийшла неймовірна, штучно-солодка маса, але голод давав про себе знати, і вони змушені були їсти.

У цей час Павло, ховаючись серед руїн, отримав сигнал. До його схованки несміливо підкрадалися пофарбовані у піску фігури. Це були мешканці підземелля. Очолював їх той самий старець. —Твої друзі в біді, — сказав старець. — Архонт не пробачить вторгнення. Ми готові допомогти. У нас є зброя. І ми знаємо слабкі місця купола.

Павло відчув, як його серце забилося з новою силою. Надія знову з'явилася. —Тоді не гаємо часу! — сказав він. — Вони в тюрмі. Ми маємо їх визволити.

Загін із збройних людей, що вийшов із підземних тунелів, рушив у бік блискучого купола. Остання битва була близько.