Глава 11

Містечко під куполом було ідеально відлаженим механізмом, де кожна шестерня знала своє місце. Будівлі з блискучого металу та скла не були просто житлами; це були лабораторії, дослідні центри, процесорні ферми. Люди в білих халатах, що безшумно пересувалися алеями на платформах, не були лікарями в звичному розумінні. Вони були техніками, інженерами свідомості. Їхньою роботою було видобування, очищення та вдосконалення «Ейдосу» — гормону щастя, який виробляли организми людей у капсулах. Це була найцінніша валюта в зовнішньому світі, про який мешканці містечка вже майже забули.

На чолі цієї ідеальної системи стояв Архонт. Так його називали за лаштунками. Він сидів у своєму кабінеті у найвищій вежі, з вікна якого відкривався вид на все місто. Його обличчя не виражало нічого, крім холодної розсудливості. Кожного ранку він переглядав звіти та записи з камер спостереження. І одного разу його погляд зачепився за дрібну аномалію. На записі від моменту вчорашнього вильоту транспортного апарату, на кордоні кадру, блимнуло щось не те. Дві нечіткі тіні, що промайнули у щілину воріт, перш ніж вони закрилися.

Архонт не панікував. Він відчув лише холодне роздратування, немов технік, що виявив пилинку в ідеальному механизмі. Він переглянув запис ще раз, уповільнивши його. Так, двоє. Брудні, злякані. Зовнішні.

Він миттєво скликав нараду з керівників секторів безпеки. —У нас є несподівані гості, — його голос був рівним, без емоцій. — Двоє. Проникли вчора. Знайдіть їх. Перевірте всі нежитлові зони, технічні підвали. Живими. Мені потрібно з ними поговорити.

Тим часом Денис і Марія, припавши до землі в тіні колосального будинку з капсулами, відчували, як кожен їхній нерв напружений до межі. Їхнім притулком став технічний підвал цієї ж будівлі — приміщення, заставлеже резервними генераторами, медичними апаратами та стелажами з запчастинами. Там пахло озоном і мастилом. Там же, на полиці, серед іншого старого одягу, вони знайшли кілька кинутих білих халатів, трохи запилених, але все ще схожих на ті, що носили місцеві.

— Одягнемо їх, — шепотів Денис на світанку, коли вони прокралися назад до головного залу. — Підійдемо до капсули, ніби ми техніки. Подивимося, чи зможемо її вивести.

План був божевільним, але інших ідей не було. Їх пропустили без питань. Місто було настільки безпечним, що пильність у його мешканців атрофувалася. Вони підійшли до капсули Софії. Серце Марії билося так, що їй здавалося, його почують. Денис, намагаючись бути схожим на техніка, подивився на інтерфейс біля капсули, не розуміючи жодного символу.

Вони натиснули кнопку, яка, на їхню думку, могла відкрити капсулу. Скло із шипіннем від'їхало. Софія лежала нерухомо, її очі були заплющені, на обличчі — застигла майже блаженна усмішка.

— Софіє, це ми! — торсно шепнула Марія, торсаючи її за плече. — Прокидайся! Треба тікати!

Софія повільно відкрила очі. Але в них не було розпізнавання. Лише спокій і легке занепокоєння, немов її потурбували під час приємного сну. Вона відштовхнула руку Марії. —Ні... лишіть мене... тут так добре...

Вона не хотіла йти. Капсула була її раєм, а друзі — лише обривками кошмару з іншого життя. Денис намагався підвести її, але її тіло було млявим, вона не співпрацювала. Вона не дізнавалася їх.

— Прокинути її! — відчаювався Денис. — Їй потрібен щось різкий, якийсь шок...

Тоді до Марії прийшла думка. Вона шарильно дістала з рюкзака пляшку кока-коли, яку вони принесли з собою зовні. Це була остання річ, пов'язана зі звичайним світом. —Софіє, пий! — вона піднесла пляшку до її губ.

Софія несвідомо ковтнула кілька ковтків солодкої, газованої рідини. Ефект був миттєвим, немов хтось ударив струмом. Її очі раптом розширилися, в них з'явився жахливий, болючий зір. Вона глибоко вдихнула, немов уперше за довгий час. —Денис?.. Марія?.. — прохрипіла вона. — Це... це не сон?

Вони не дали їй оговтатися. Схопивши під руки, вони поволокли її до виходу з залу, намагаючись виглядати так, ніби ведуть пацієнта. Але час був втрачено. Сирена не завіла, але по коридору пройшла група охоронців у сріблястих мундирах. Їхні погляди зупинилися на трьох фігурах у білих халатах, які намагалися непомітно прокрастися.

— Стоять! — лукнула команда.

— Біжимо! — крикнув Денис.

Вони кинулися до найближчих дверей, що вели до технічних тунелів. За ними почулися кроки. Вони бігли наосліп, тягнучи за собою ще слабку Софію. Їхня мета була одна — дістатися до головних воріт. Денис встиг вигукнути в рацію: «Павле! Ворота! Готуйся! Ми йдемо!»

А на поверхні Павло, отримавши сигнал, схопився. Він бачив, як охорона містечка посилила патрулювання. Ворота були нерухомими. Він знав, що це була єдина надія. Він приготувався. Тепер все залежало від секунд.