Глава 9

Коли важкі ворота із мягким, остаточним шипінням зімкнулися, Павло на мить завмер, немов його самого вбили в землю. Глухий удар по каменю відлунив у його грудях порожнечею. Він не вірив. Він уперто дивився на непроглядну стіну, очікуючи, що вона виявиться ілюзією, міражом, що розвіється. Але стіна була справжньою. Вона була холодною і бездушною. Він залишився ззовні. А вони — там.

Спершу прийшов жах. Холодний, пронизливий, що сковав усі тіло. Він відчув, як земля під ногами перетворюється на трясовиною. Це він. Це він їх підштовхнув, це він кричав «зараз!», це його нога ковзнула на огидній ідеально гладкій поверхні. Гнів, який ще хвилину тому давав йому крила, звернувся проти нього самого — отруйний, палючий. Він стиснув кулаки так, що нігті впилися в долоні, але цей фізичний біль був нічим порівняно з катуванням совісті.

«Я їх вбив», — пронеслося в голові. Ця думка була настільки жахливою, що її немов виштовхав зсередини спалах чистої люті. Ні! Він нічого не вбив. Вони живі. Він чув їхні голоси в рації. Цей тонкий, тріскоткий зв'язок став тепер його єдиним орієнтиром, ниткою в лабіринті Мінотавра.

Павло відскочив від стіни, шарячи очима по її поверхні в пошуках щілини, якої-небудь слабкої точки. Нічого. Це був моноліт. Він притулився до каменю, намагаючись вловити з-за стіни якісь звуки — кроки, голоси, будь-що. Але доносилася лише мертва тиша. Його світ звузився до цієї проклятої стіни, до рації в його руці та до власного прискореного дихання.

Потім включився розум. Інструкція Дениса — «ти наші очі» — була як удар батога. Він не мав права на паніку. Він був їхнім єдиним зв'язком із зовнішнім світом. Його обов'язок — спостерігати. Він відбіг на невелику відстань, щоб мати огляд на ворота та ділянку стіни навколо них, і припав за груду каміння, що залишилася від старого фундаменту. Очі впилися в металеві полотна воріт. Він чекав. Кожну секунду очікуючи, що вони знову зарушать, відкриють шлях. Він вже уявляв, як кинеться всередину, як витягне їх обох...

Але ворота мовчали. Хвилини перетворювалися на години. Сонце почало схилятися до заходу, відкидаючи довгі, похмурі тіні. Надія, що вони відчиняться знову «в будь-яку мить», почала танути, замінюючись гнітючим усвідомленням: система, яка керувала цим місцем, була передбачуваною та безжалісною. Ворота відчинялися лише за потребою.

Саме в цю мить відчаю він почув кроки. Повільні, немірні. Павло шарпнувся глибше в тінь, стискаючи в кишені ніж. По стежці, що вела до фортеці, йшов старий. Дуже старий чоловік, у простому, але чистому светрі, з палицею. Він не був схожий на вартового. Вигляд у нього був спокійний, навіть відсторонений.

Серце Павла закалатало з новою силою. Це був шанс. Єдина жива душа, яку він бачив. Ризик був величезним, але сидіти скованому страхом було вже неможливо.

Коли старий порівнявся з ним, Павло вийшов з-за каменю, намагаючись виглядати не загрозливо. —Вибачте... — його голос сипів від напруги.

Старий зупинився, підвів на нього спокійні, всерозуміючі очі. Він не здивувався. —Дивний час для прогулянок, хлопче, — тихо сказав він.

— Мої друзі... вони там, — Павло кивнув у бік стіни, і в його голосі пробилася вся його боль. — Вони застрягли. Ці... ворота закрилися.

Старий подивився на стіну, потім на Павла. Його погляд не був ворожим, але в ньому була глибока скорбота. —Там не варто бути тим, хто прийшов зовні.

— Там наша подруга! Її викрали! Вона в одній із цих... капсул! — випалив Павло, втрачаючи контроль. Він розповів усе, що знав: про Софію, про втечу, про те, що бачили Денис і Марія.

Старий слухав уважно. Коли Павло закінчив, він важко зітхнув. —Капсули... — він промовив, немов пробуючи це слово на смак. — Ти кажеш, вона у рожевому світлі? Це не лікування. Це «Ейдос». Гормон щастя. Його видобувають, вивчають, вдосконалюють. А мозок... мозок джерела просто живить систему, поки не вичерпається.

Холод, гірший за зимовий мороз, пройшов по спині Павла. Це було жахливіше за будь-яку уяву. —Джерела? — ледве вимовив він.

— Ті, хто всередині, вони... задоволені. Вони не хочуть нічого, крім того стану, який дає їм капсула. Вивести когось із цього — це як вирвати з раю. Це жорстоко. І майже неможливо. Організм вже не може без цієї штучної благодаті.

Після цих слів старий, не сказавши більше нічого, повільно пішов далі, залишивши Павла наодинці з цією новою, нестерпною правдою. Відчай змішався з люттю. Його друзі були в пастці всередині цього технологічного пекла, а Софію перетворювали на батарейку для якоїсь божевільної машини щастя.

Він не міг більше чекати. Він вихопив рацію. —Денис! Марія! Чуєте мене?

Голос Дениса відповів миттєво, було чути напругу: «Чуємо. Що там?»

Павло переказав їм все, що почув від старого. Про «Ейдос», про те, що Софія — не в'язень, а «джерело». У рації запалала тиша, ще більш виразна, ніж попередня.

— Це... це змінює все, — нарешті прошепотів Денис. — Нам потрібен план. Інший план.

— Який у вас план? — майже викрикнув Павло, відчуваючи, як безсилля знову стискає його горло. Він був тут, за стіною, і все, що він міг — це передавати інформацію. Він хотів бити кулаками об цю стіну до крові.

— Не знаємо ще, — чесно відповіла Марія. Її голос тремтів, але в ньому вже пробивалася звикла їм усім рішучість. — Ми знайшли її. Тепер ми маємо зрозуміти, як це працює. Як її вивести, не... не нашкодивши їй.

Павло стиснув рацію так, що пластмаса тріснула. —Я не можу просто сидіти тут!

— Ти не «просто сидиш», — різко сказав Денис. — Ти наш єдиний шанс. Слухай уважно. Стежи за воротами. Шукай будь-які закономірності, слабкі місця. Спробуй знайти того старого, розпитай ще. Ти наші очі і наші вуха, Павле. Це найважливіша робота.