Глава 8

Після того, як видовище технологічного дива під куполом зникло, заміщене глухою стіною, наступила мертва тиша. Навіть вітер немов завмер, приголомшений зухвалістю того, що ховалось за мурами.

— І що тепер? Стукати? — прошепотів Денис, і в його голосі було більше страху, ніж іронії.

Павло не відповів відразу. Його пальці непомітно стиснулися в кулаки. Він бачив не лише фортецю; він бачив годинник, який безжалісно відлічував секунди життя Софії. Кожна мить очікування відчувалася як зрада.

— Чекати? — різко видихнув він, обертаючись до друзів. Його очі палали. — Ми вже тут. Дивимося на це... це лігво. І ми будемо сидіти в кущах, поки з нею щось стається? Ні.

— Павле, подумай, — умовила Марія, відчуваючи, як холодний жах підступає до горла. — Це не вартові з списами. Це щось інше. Нас розчавлять, навіть не помітивши.

— А ми їх не будемо просити, — запально перебив Павло. Він узяв рюкзак і шарпнув застібку. — Ми скористаємося моментом. Дивилися? Ворота відчиняються. Хтось влітає і вилітає. Наступного разу, коли вони відчиняться, ми проскочимо.

Ця ідея здалася настільки жахливою, що навіть Денис, який зазвичай підтримував рішучі дії, остовпів.

— Це божевілля! — вимовив він. — Ми навіть не знаємо, що там всередині!

— А дізнаємося, коли потрапимо! — відсік Павло. Його рішучість була заразительною і страшною одночасно. Він уже не міг зупинитися.

Сварка затягнулася б, але раптовий низький гул, схожий на пробудження древнього звіра, перервав їх. Ворота знову почали повзти вбік. Цього разу апарат не вилітав, а чекав всередині, готуючись до вильоту.

— Зараз! — не своїм голосом крикнув Павло і кинувся вперед, не озираючись.

Це був порив відчаю, чистий і нестримний. Денис і Марія переглянулися в одній страшній секунді. Залишити його самого? Ні. Це було неможливо. І вони кинулися слідом, пригинаючись до землі, їхні серця билося в горлі.

Ті кілька секунд бігу до арочного проїзду здалися вічністю. Павло першим пройовзнув у щілину, що збільшувалася. Денис штовхнув Марію вперед і кинувся за нею. Вони опинилися в тіні колосального отвору, припавши до шорсткого холодного каменю муру. Перед ними простягнулась та сама блискуча вулиця міста майбутнього. Запахло озоном і стерильністю.

І в цю мить двері, немов жива істота, зідхнули і почали рухатися назад. Павло, який забезпечував прикриття, зробив крок назад, щоб дати друзям пройти глибше, і його підметка ковзнула по ідеально гладкій поверхні.

— Павло! — вигукнула Марія.

Але було занадто пізно. Важка стіна зсунулася з м'яким шипінням, і темний силует Павла зник. Між ними впав непроглядний бар'єр з полірованого каменю та металу. Вони були відрізані. Захоплені всередині.

Першою реакцією був німий жах. Вони стояли, притиснувшись до стіни, очікуючи сирен, світла прожекторів, голосів. Але нічого не сталося. Техномістечко жило своїм життям. Безшумні платформи з людьми в однакових білих одежах пересувалися алеями. Ніхто не звернув на них уваги. Їхня брудна, змучена зовнішність робила їх привидами в цьому царстві порядку.

— Боже... — прошепотів Денис, вдираючись у кишеню. — Рація!

Він увімкнув пристрій. З диким серцебиттям вони чекали. Спочатку був лише шипіт. А потім, крізь тріск, пробився зірваний, але живий голос Павла:

— ...Чуєте? Марія! Денис! Ви... Ви живі?

— Живі, — видихнула Марія, ледве стримуючи сльози. — Ми всередині. Ти... ти цілий?

— Цілий. Я тут, зовні. Біля стіни. Що я роблю? — у його голосі була біль і лють на себе.

— Ти наші очі, — різко сказав Денис, переходячи в режим виживання. — Слухай уважно. Ми знайшли щілину. Тікаємо глибше. Ти залишайся на зв'язку. Спостерігай. Скажеш, якщо ворота відчиняться знову, або станеться щось незвичайне.

Ця чітка інструкція повернула їм відчуття контролю, хоч і крихітне. Вони відійшли від стіни і, наче тіні, почали рухатися вздовж будівель, шукаючи укриття. Їхні тіні видовжувались у химерному блакитному світлі, яке лилося звідусіль.

Вони опинилися в лабіринті технологічного раю, який був для них пеклом. І раптом, крізь величезне скляне вікно однієї з будівель, Марія побачила щось, від чого її кров застила в жилах. Вона схопила Дениса за руку.

У просторій кімнаті, схожій на лабораторію, стояли ряди прозорих капсул. У одній з них, плаваючи в рожевуватому світлі, лежала Софія. Її обличчя було спокійним, немов у сні, але до її скронь та грудей були підключені тонкі електроди. Вона не була в'язнем у клітці. Вона була частиною якоїсь неймовірної, моторошної системи.

Питання «як її врятувати?» раптом здалося наївним і жахливо складним. Тепер вони знали, де вона. Але що робили з нею? І чи змогли б вони взагалі щось зробити в цьому технологічному пеклі?

Надія залишалася лише в тихому шипінні рації, що зв'язувало їх із зовнішнім світом, з Павлом, який тепер був їхнім єдиним порятунком.